Оксана Кузів

Живеш собі, ходиш, вітаєшся, зазираєш у очі чужих перехожих, у яких пливуть хмарки. А потім, буває, хтось із них розчахне, наче сукновий плащ, перед тобою свою душу… А там стільки туги і любові, стільки безнадії і віри, стільки болю і самозречення, щось і самій у грудях щось тенькне, надірветься, а головне – не гоїться… Папір, ручка – і чужа доля чорним по білому. І рана вже рубцюється. Тільки пі...

Пристиглі важкі грона винограду промовисто глипають на мене з-поміж листя. Обережно зриваю їх, стараючись не зранити бодай ягідки чужої душі, а вдома вже чавлю-витискаю з нього сік, що аж бризкає навсибіч. У величезний бутель із грубого скла, що стоїть на видному місці, вперлося, аби перепочити, сонце - і сік заграв, зашумів,заговорив, забулькав... День, тиждень місяць, а там, гляди, і вино ...