Григорий Косынка

Из всех украинских писателей, уничтоженных большевистским режимом в порядке широкомасштабной карательной аферы под знаком «убийство Сергея Мироновича Кирова», фигура Григория Михайловича Косынки едва ли не самая трагическая. Это потому, что в его лице мы имели человека феноменального, талант на уровне гения, человека, безумно влюбленного в жизнь, расстрел которого в тридцатипятилетнем возрасте выглядел чем-то невероятным, изуверским.Григорий Михайлович Косынка (настоящая фамилия — Стрелец) родился 29 ноября 1899 года в селе Щербанивка Обуховского уезда на Киевщине неподалеку от поселка Триполье, о котором теперь знает вся планета, поскольку в результате археологических раскопок оно стало эпонимом древнейшей европейской цивилизации, известной на весь мир под названием Трипольская культура. В семье он был первым ребенком, но за ним горохом посыпались младшие братики и сестрички. Однако у отца-матери была лишь одна восьмушка от десятины земли, потому прокормить большую семью с этого клочка было невозможно.Предприимчивый Михайло Стрелец отважился на переезд со всем своим выводком на Дальний Восток, но его жена Наталка, женщина поэтической натуры, не видела никакого будущего для своих детей на чужбине, кроме денационализации и морального одичания наедине с глухой тайгой и китайцами и хунхузами, язык которых ни выучить, ни понять. Впоследствии мать натолкнула Григория на его литературный псевдоним от косицы — ярко-красного полевого цветка.В очень юном возрасте — около десяти лет — началась трудовая биография будущего прозаика: он освоил «профессию» пропольщицы на буряках и считал для себя большой победой, когда ему разрешили гнать аж два рядка на буряковой плантации на равных с профессиональными пропольщицами. Об этом свидетельствует его прозаический эскиз «На буряках», напечатанный в 1919 году, которым и начинается его творческая биография, хотя некоторые этюды он написал несколькими годами ранее.С 1913 года начинается самостоятельная жизнь писателя. Его устраивают писарем в трипольской волостной конторе с окладом сначала три, а в итоге — пять рублей. Но этих денег не хватало даже на жилье и питание. Едва минул год, как Григорий с отцом подался в Киев на заработки. Михайло разгружал дрова на днепровском причале, а Григорий чистил господам башмаки.Один интеллигентный юноша-киевлянин посоветовал Григорию Стрельцу записаться на вечерние гимназические курсы. Способный ученик сумел пройти курс до самого восьмого класса. Тогда же он из «хохла» стал национально сознательным украинцем, и помогла в этом не только киевская среда интеллигентов, а и украинская литература, которой, прочитав повесть Г.Квитки-Основьяненко «Маруся», юноша стал интересоваться со всей свойственной ему серьезностью.В 1920 году Григорий поступил в Киевский институт народного образования, но закончил только три курса, так как не было средств на учебу.Судьба отмерила для его творческого труда лишь 15 лет жизни, и был этот труд неусыпным. Какой-нибудь Александр Дюма написал бы за это время 15 толстенных томов, и их читали бы десятки миллионов любителей острых ощущений во многих странах мира. Литературное наследие Григория Косынки составляет лишь одну тридцатую часть названной тут литературной массы, но он не ленился, а попросту горел и сжигал себя в процессе литературного труда.Литература у него — это искусство великой правды, постепенное, но неуклонное приближение к предмету искусства, подобно тому, как это бывает у рекордсмена-штангиста, когда последние килограмм-два даются ему путем длительных титанических усилий. В этом отношении у него был только один предшественник, заодно — учитель и друг. Это был Василь Стефаник, который сам обратился к нему из далекого Русова. В середине 20-х годов, когда советская власть еще гордилась своей украинизацией в Украине, произведения В.Стефаника массово печатались в Харькове и в Киеве. Сам Василь Стефаник бывал гостем обеих столиц и по собственной инициативе завязал личное знакомство с Григорием Косынкой, а симпатичная жена начинающего прозаика Тамара Мороз-Стрелец вместе со своей однокурсницей по художественному институту и подругой семьи Еленой Контребинской использовали взаимоотношения двух писателей для первоапрельской шутки: мол, приехал в Киев В.Стефаник и обещался зайти в гости. Григорий долго ждал желанного гостя, но выпить бутылку и съесть деликатесные закуски удалось к превеликому разочарованию Григория только втроем.В связи со сказанным как раз возникла необходимость выяснить вопрос, кем же был Григорий Косынка по своей внутренней политической сути. Доблестные чекисты, а за ними такие критики, как А.Полторацкий так и называли его, сына беднейшего в селе бедняка — кулацким писателем и украинским буржуазным националистом. Сам же Г.Косынка со своим «национализмом» особенно не высовывался, поскольку это еще и до массовых расстрелов по идеологическим обвинениям было достаточно опасным. Но главное в том, что Г.Косынка из творческого принципа на первое место ставил человека, ситуацию межчеловеческих взаимоотношений, а не политическую идею или симпатию. Правда художественная и человеческая была для него превыше всего, как у М.Шолохова, когда речь идет о его романе «Тихий Дон». Но ведь и в «Тихом Доне» все не так просто. Лет около двадцати назад была распространена версия, что М. Шолохов воспользовался рукописью расстрелянного чекистами казацкого офицера.Проблема «Шолохов и Косынка» остро стояла перед самим Григорием Михайловичем. Поскольку их репутации создавались по принципу польской пословицы «Цо вольно воєводзе, то не тобє, смродзє», то есть, что было позволено Шолохову, то Косынке зась. Эта коллизия блестяще задокументирована в воспоминании о Косынке литературоведа Евгения Прохоровича Кирилюка: «На людях Косынка все время шутил, но когда мы оставались вдвоем, он становился серьезным. Как-то я напомнил его мысль относительно критиков во времена нашего первого знакомства. Косынка сказал: «Я теперь сказал бы хуже: критики — это не только опасные, страшные люди!» Он переживал те серьезные и не всегда обоснованные упреки, которые ему делали. Говорил приблизительно так: «Вот из меня хотят сделать «кулацкого» писателя. А знают ли мои критики, что я происхожу из бедняцкой семьи, что в детстве я батрачил в помещичьей экономии, а позже на сахароварне, что никакой гимназии или университета я не кончал, был солдатом на войне. И почему это Шолохову можно так писать, а мне — нет?» Я говорил, что и Шолохову не раз доставалось от критики, а он все же идет своим путем.В общем, припоминаю, Косынка был очень высокого мнения о Шолохове. Хотя в украинской прозе он шел своей дорогой, но среди всех современных русских писателей Шолохов был Косынке самым близким по характеру творчества.И все же, сопоставляя факты, углубляясь в святая святых сущности Косынки, мы приходим к выводу, что он был настоящим украинским патриотом, подобно его не слишком рекламированному духовному учителю Василю Стефанику, который из певца крестьянской горькой судьбы до мировой войны стал украинским незалежником во время и после войны, и то именно в своем литературном творчестве, где политические лозунги полностью растворялись в конкретных проявлениях человеческой психики. То же самое было и у Г.Косынки, только у него не было стефаниковского первого периода, поскольку он вступил в жизнь и литературу на поколение позднее и полностью сформировался под влиянием войны и национальной революции в то время, как В.Стефаник только переориентировался вместе со своими героями, то есть созрел, как принято говорить в таких случаях. Общим же у них оказалось одно — человек во всей полноте его жизненных проявлений, а не политическая идея, кое-как пристроенная или привязанная к наспех очерченной человеческой личности.Сочиняя свои новеллы, Г.Косынка не из политических, а из художественных соображений не ставил себя ни в какие цензурные условия и не допускал шаржа в отношении реплик с одной или другой стороны. Правда жизни, правда конкретной жизненной ситуации — а это и наивысшая правда и сила искусства — были для него незыблемы. Он рисковал как человек, но и побеждал как художник.Своим творческим принципам Г.Косынка был предан безгранично. За словом он просто охотился. И только из драгоценнейшего языкового запаса сплетал художественные полотна своих новелл и коротких повестей. Каждое из своих произведений знал наизусть и, выступая перед публикой (а ему это нравилось), читал и декламировал. Публика слушала его затаив дыхание даже тогда, когда декламация какого-то большого из его произведений длилась час и более. Искусство живого слова у Г.Косынки было настолько высокое, что он, с удовольствием предлагая свои новеллы для чтения по радио, со временем сам стал радиодиктором и его радиотрансляции были настолько популярными и притягательными, что люди собирались под уличными громкоговорителями и выслушивали их до конца.Возвращаясь к смысловой нагрузке основного корпуса прозы Г.Косынки, должно считать неслучайным тот факт, что для писателя врагом номер один были деникинцы по двойным соображениям: защитники старого царского режима были против социальных преобразований в украинском селе, например раздела панских имений, и усиления национального сознания и украинизации Украины. Например, в новелле «Перед світом» группа озверевших бандитов из так называемой «освободительной армии» врывается в хату, где квартировал учитель Дмитро Пилипович Юрчак. Они расстреливают учителя в упор за то, что он украинизировал сельскую школу. Деникинцы обвиняют его за это в большевизме. Украинизация скорей всего была следствием петлюровских, а не большевистских веяний, но и того, то есть выступления за украинскую школу, Г.Косынке было уже предостаточно, как на те времена — начала двадцатых.Однако украинцам во времена гражданской войны 1917-20 годов приходилось выступать не только в роли жертв, как учитель Дмитро Юрчак, но и как агентов истории, то есть организованной силы, которая борется. Об этом новелла Г.Косынки «На золотих богів». Золотые боги — те же деникинцы. Но украинцы в этой военной борьбе уже не жертвы, а грозные защитники своей отчизны. Потому Г.Косынка героизирует их, обращаясь к реминисценциям из «Слова о полку Игоревом», стилизуя свою новеллу под героический пафос бессмертной поэмы XII ст.Со «Словом о полку Игоревом» Г.Косынку связывает стремление воспроизвести героику и патетику битв, склонность к известным древнерусскому художнику средствам поэтической лаконичности. Само собой понятно, что такое родство могло быть естественным только потому, что Г.Косынка — необычная творческая индивидуальность, исполненная эмоционального напряжения, свежести и непосредственности поэтической натуры. Можно признать за Г.Косынкой определенную наивность, над которой иногда насмехались фейлетонисты и которая, наверное, прошла бы с опытом, однако в искренности и силе его поэтического голоса сомневаться не приходится.Самой родственной «Слову» у Г.Косынки оказалась новелла «На золотих богів». Она перекликается с батальными картинами древнерусской поэмы, с описаниями в ней воинской доблести, которые исполнены большого эпического звучания. Вот в каком возвышенном, героическом ореоле предстает в новелле пулеметчик Сенько: «Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров’ю і смага з піни на губах припала пилом, чорніє... Летить сонячною курявою Сенько-кулеметник і — строчить умілою рукою по ворожих лавах». Перед нами действительно эпический богатырь, храбрый витязь. Образ «в очах гартується залізо з кров’ю» напоминает нам метафору «Слова» «ваю храбрая сердца в жестоцемъ харалузъ скована, а в буести закалена». Даже лексема «смага», хотя и имеет тут другой смысл, своим архаичным звучанием заставляет вспомнить тех прадавних наездников, которые «поскочи по Руской земли, смагу людемъ мычючи в пламянъ розъ».Лаконичными образами-намеками Г.Косынка создает впечатление идентичности военной ситуации. «Червона селянська воля» защищается от золотых богов — золотопогонников-деникинцев, подобно тому, как оборонялись когда-то простые русичи от половецкого нашествия. Аналогично автору «Слова» к описанию батальной картины Г.Косынка привлекает атмосферно-астрономические явления, играющие в ней активную роль. У него «сонце здивовано стало: похитнулись вороги!»В «Слове» же солнце пророчит несчастье, нестерпимо жжет воинов в бою. В конце битвы в «Слове»«оба багряная стлъпа погасостаи с нима молодая мъсяца,Олегъ и Святъславъ,тьмою ся поволокостаи въ моръ погрузиста».Точно так же образ помрачневшего солнца предстает и у Косынки, когда на месте жарких боев крестьянской воли осталась черная руина, политая слезами и дождем...«І тоді озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу та й прослало над пожарищем...»Стилистические поиски новеллы «На золотих богів» Г.Косинка продолжил в новелле «Мати». В ней заслуживает особого внимания вот этот образец поэтической лаконичности: «Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків». Метонимия, которую представляет собой вторая часть приведенной здесь фразы, достойна пера автора «Слова». Она напоминает его гениальное высказывание «кликомъ поля прегородиша», иначе говоря, «загородите полю ворота».Таким образом, лучшие свои новеллы о гражданской войне Г.Косынка стремился писать на таком поэтическом подъеме, при таком «творческом жаре», в котором возникло бессмертное «Слово». С автором гениальной древнерусской поэмы его роднит стремление в своих произведениях подать экспрессивный и сжатый художественный синтез драматических событий истории своего времени.Есть в небольшом по объему творческом наследии Г.Косынки произведения, которые должны бы занять место в школьных хрестоматиях по украинской литературе вместо некоторых рассказов Андрея Головко, как-то «Пилипко» и «Червона хустина», так как это дети-предатели, доносчики, похожие на развенчанного уже Павлика Морозова. Ведь в эпоху «строительства социализма» таких детей-доносчиков воспитывали специально, чтобы они продавали своих отцов. В ряде произведений Г.Косынка героизирует детей, которые становятся помощниками своим родителям.Литературная критика высоко оценивает такие произведения, как «Політика», «Серце», «Гармонія». Вследствие антагонизма, который разожгли большевики на «классовой» основе, зажиточно-кулацкая часть многочисленного семейства на Свят-вечер убивает комнезамовца Мусия Швачку. Повесть «Гармонія» может послужить основой сверхдраматического фильма о глумлении деникинцев над двумя братьями, которые украли у богатого крестьянина стог проса, чтобы за вырученные от продажи зерна деньги купить младшему из них гармонию, к игре на которой он имеет исключительное призвание и талант.Действие повести «Серце» происходит на польско-советской границе по речке Збруч. Галичанская девочка Минка из семьи бедняков пасет над Збручом каверзную свинью, которой вздумалось «нарушить границу» — перейти на польскую сторону, то есть на восточный берег мелководной речки. Минка бросается в воду, чтобы отвратить беду. Вдруг появляется всадница на коне, изысканная панна, которая наезжает конем на свинью. Конь распарывает копытами свинье брюхо. Таким же образом панна убивает и девочку. Сердце пограничника Трохименко, родом из Центральной Украины, не выдерживает, и он, нарушая устав, пускает с советской стороны в голову обнаглевшей шляхтянки метко прицеленную пулю.Тридцатипятилетний Григорий Косынка был полон жизненной энергии, необычайного таланта, творческих замыслов и радостных надежд. Жил счастливой жизнью с женой, которая пережила его на много-много долгих лет. Но когда 4 ноября 1934 года его арестовали по обвинению в подготовке терактов над руководителями партии и советского правительства, он был ошеломлен до безумия. Это было таким дико несправедливым. 15 декабря он проходил по делу вместе с писателями А.Фальковским, О.Влизько, К.Буревием, Антоном и Иваном Крушельницкими.В постановлении Военной коллегии Верховного Суда Союза ССР от 15 декабря было записано: «Суд установил, что большинство обвиняемых прибыли в СССР через Польшу, а часть — через Румынию, имея задание учинять на территории УССР террористические акты. При задержании у большинства обвиняемых изъяты револьверы и ручные гранаты. Руководствуясь постановлением ЦИК Союза ССР от 1.XII.1934 г., выездная сессия Военной коллегии присудила... Григория Косынку-Стрельца... расстрелять».Навчання та перші творчі кроки У 1920 - 1922 навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів. У цей же час, 1920 року, стає членом літературно-мистецької групи «Гроно», до якої входили М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, П. Филипович, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут та ін. Гронівці виступали за оновлення мистецтва через долучення всіх найліпших здобутків, та серед мистецьких течій вирізняли імпресіонізм та футуризм. У літературно-мистецькому збірнику «Гроно» (1920) було опубліковано три новели Косинки — «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». У Києві, з 14 по 30 жовтня 1921 року проходив Перший Всеукраїнський Церковний Собор, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви, й на цьому Соборі був присутнім Григорій, який тоді підтримував процес унезалежнення української церкви. Уже після розпаду групи «Гроно», у 1922 році з’явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною. У цей час він друкувався у журналах «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й революція»; змушений був підробляти - працював редактором у різних виданнях (у різні роки працював у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в журналах «Нова громада», «Всесвіт», у видавництві «Маса»), відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), сценаристом на Київській кінофабриці (зараз — Національна кіностудія художніх фільмів імені О.Довженка), у Державному видавництві України, на радіо. [ред.]Активна творча діяльність Бюст Г. М. Косинки на будинку по вул. Володимирській Середина 20-х років — час активної творчої праці й великої популярності у читачів. Олександр Ковінька згадував про це так: «У двадцяті роки оповідання Григорія Косинки — їй-бо, не перебільшую — з рук виривали» [6]. Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС (1923 - 1924). Листувався з В. Винниченком, Василем Стефаником. Останній називав його «своїм сином з Дівич-Гори» (назва гори над Днiпром поблизу Києва). У 1923 році в журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з’являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики. Цій публікації сприяв В. Винниченко, який на той час перебував за кордоном. Ця подія в тогочасних мистецьких колах набула гучного розголосу. Авторів звинувачували в небезпечних зв’язках із ворожою до радянської влади еміграцією. У 1924 році познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам’ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Мешкало подружжя на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору, адже батько його дружини, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ. Їхнє помешкання часто ставало місцем зборів найталановитіших київських літераторів, які об’єдналися під назвою «Ланка» (з 1926 року — «Майстерня революційного слова»): Валер’ян Підмогильний, Михайло Івченко, Борис Антоненко-Давидович, Євген Плужник, Марія Галич, Тодось Осьмачка та інші. Особливо Косинка товаришував із останнім, таким самим сином бідного селянина. Жартома їх назививали Косьмачкою. У цей час були опубліковані нові збірки письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання»(1928, 1929). Восени 1929-го року, у публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі». Пiсля лiквiдацiї лiтературних органiзацiй у 1932 роцi був позагруповим. Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською «Мертві душі» М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран. У червні 1934 року, у Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». В. Домантович згадує: « Замість обмежитися трафаретними словами трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: «Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое». Він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була гістерія. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками. Арешт та смерть 4 листопада 1934 він був заарештований. Ось як про це згадує його дружина: « Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора на 5 листопада [8] попросила Григорія, щоб прочитав його. може щось виправить. Він же мені у відповідь: — А, Тамаря! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна? Я погодилася. Завтра, то й завтра. Не прочитав Григорій мого слова... Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я бачила його... Останні слова закарбувалися у серці й звучать мені всі роки мого самотнього життя...[7] » Г. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії та Радянської влади [9]. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти». Вирок було виконано 15 грудня 1934 року. Перед смертю він встиг передати дружині листа: « Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий [7]. » [ред.]Реабілітація та вшанування пам'яті 18 грудня газети повідомили про страту Г. Косинки. Наприкінці грудня 1934 року на квартирі М. Рильського зібралися письменники, аби вшанувати пам'ять знищеного Косинки. Після цього, аж до часів «хрущовської відлиги», про Косинку не згадували. У 1956 році Андрій Малишко присвятив йому вірша: Григорію Косинці Ми тебе шукаєм по росинці В Щербанівці, серед тополин, І виходить мати у косинці Виглядає, чи не прийде син. Не приймав ти підлості нітрохи, Прогримів, немов весняний грім, І стоїть замучена епоха Над безсмертним іменем твоїм. Письменника було реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається: « Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года. Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно. » . У 1979 в с. Щербанівка встановлено пам’ятник Косинці (скульптор Г. Кальченко, архітектор А. Ігнащенко). Михайло Горловий є автором пам'ятника Григорію Косинці у селі Красному [10]. Довгий час більш-менш точне місце поховання письменника було невідоме. Тамара Мороз-Стрілець вказувала на Лук’янівське кладовище, на межі дільниці N7 [4]. У 1994 році там встановили хрест. У 2001 році Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення кращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області. [ред.]Примітки до біографії ↑ Косинка Г. М. Вибрані твори [Текст] : художня література / Г. Косинка; Вступ. слово П. П. Кононенка; Упоряд. та передм. О. А. Хоменка. - Київ : ЛДЛ, 2002. - 192 с. - ISBN 966-95175-9-1 (в м. обкл.). ↑ Домотенко Ю. Родовід Григорія Косинки. Правда селянської бідноти // Українська мова та література. — 1996. — № 14. ↑ Лебідь А., Рильський М. За 25 літ. Літературна хрестоматія. — Київ: Час, 1926. ↑ а б В. Гриневич. Григорій Косинка служив в отамана Зеленого // Газета по-українськи. — 2009. — №937. — 26 листопада [1] ↑ Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933. Поезія — проза — драма — есей. Paris, Instytut Literacki, 1959. // Київ, «Просвіта», 2001.- 794 с.// К.: «Смолоскип», 2007. — 976 с. ISBN 978—966-8499-79-1 ↑ Косинка Г. М. Вибрані твори [Текст] : художня література / Г. Косинка; Вступ. слово П. П. Кононенка; Упоряд. та передм. О. А. Хоменка. - Київ : ЛДЛ, 2002. - 192 с. — с. 11. ↑ а б в Косинка Г. М. Вибрані твори [Текст] : художня література / Г. Косинка; Вступ. слово П. П. Кононенка; Упоряд. та передм. О. А. Хоменка. - Київ : ЛДЛ, 2002. - 192 с. - с. 12. ↑ Як вказує О. А. Хоменко, тут має бути дата 4 листопада ↑ Українські письменники – жертви масових політичних репресій 30-х років ↑ Сайт Михайла Горлового[2] [ред.]Творчість[ред.]Основні віхи та ідейне підґрунтя Григорій Косинка почав писати із віршів. У газеті «Боротьба» він дебютував 11 лютого 1919 року із невеличкою заміткою «З робітничого життя», вперше використавши псевдонім «Косинка». Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба», «Більшовик». Протягом того року там з'явилася ціла низка його публікацій, переважно публіцистичного характеру («Уривок з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці»). У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Скоріш за все це було наслідком щирих власних переконань автора. Саме у газеті «Боротьба» з’явився 4 травня 1919 року перший його художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний «Косинка». Цей псевдонім Григорій Стрілець взяв за назвою скромних польових квітів — червоних косинців (наукова назва: Плакун верболистий [1]). Сам Косинка казав про це так: « Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше [2]. » Проза Косинки відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). У творах Косинки змальовуються трагічні події української революції 1917-21. Ось як літературознавець Григорій Костюк згадує один із вечорів 1925 року, на якому Григорій Косинка читав своє оповідання «Політика»: « На сцену вийшов молодий, середній на зріст чоловік років 26-27, трохи присадкуватий, з русявим чубом і відкритим простим обличчям. Став з боку кафедри, обпершися на не однією рукою, спокійно дивився на переповнену залю. Публіка поволі затихла. Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив. Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки, рукопису. То була жива розповідь напам’ять. Я таке побачив уперше. Я нікого з письменників більше й пізніше не знав, щоб свою прозову річ міг читати напам’ять. Та ще й як читати! З таким природним перевтіленням у характери, в психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпностизована. » Письменник Борис Антоненко-Давидович, слухаючи, як Косинка читає своє оповідання «Політика», зауважив: «Я вже 50 разів це чув, напам’ять знаю, а слухаю — ніби вперше. Голос Косинчин — це неоієрихонська сурма! Далебі, коли б Косинка написав якусь дурницю, але не давав до друку, а читав сам — усе одно це була б прекрасна річ!». Інший приятель новеліста, Тодось Осьмачка, вважав, що в ньому сидить демон, який і надає сили Косинчиним творам, коли той їх сам читає. «Магія його читання була, можливо, вища магії його писання», — казала Докія Гуменна [3]. З роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський» про Григорія Косинку: « От він (слідчий), наприклад, називає ім'я Стрільця й витріщається здивовано: - О! Стрілець! - А тоді ірже й задоволено та захоплено б'є кулаком по столу: - Та ж він учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. І ти ще це підтвердиш... Тут от говорить про закопану зброю! Так ти це підтвердиш... Ну?! Безподібний Гордий(слідчий)! Він не знає, що стрілець - це ж Григорій Косинка і що той Косинка розстріляний ще п'ять років тому, - але яке йому до того діло. Він і Косинки не знає і не хоче знати. » За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. Серед них, окрім першої «На золотих богів» (1922),найприкметніші «В житах», «Політика», «Вибрані оповідання», «Серце». На жаль,деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню «Перевесло», що була закінчена саме напередодні арешту. На початку 30-х рр., коли вже насувалася хвиля репресій, митець перекладав А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» М. Гоголя є одним із найцікавіших [4]. Книжка вийшла у 1934 році, коли письменника було заарештовано і розстріляно, через це на ній прізвища перекладача не подано [5]. На обкладинці було зазначено: «За редакцією В. Підмогильного». До 1968 р. цей переклад виходив без підпису, а вже після реабілітації Григорія Косинки, було документально доведено його авторство перекладу. Письменник Ю. Мартич згадував: «І Косинка, і Рильський захоплювалися Гоголем. Коли Григорій Михайлович занурився в переклад гоголівських «Мертвих душ», він не раз радився з Рильським з приводу того чи іншого слова» [6]. Про уважне ставлення до гоголівської мови та до перекладу згадували й О. Контребинська, й М. Файбишенко [4]. Реабiлiтацiя художнiх i публiцистичних творiв письменника вiдбувалася в кiлька етапiв. У часи хрущовської «вiдлиги», були виданi чотирнадцять новел, якi нiбито не суперечили своїм змiстом радянськiй кон'юнктурi i мали, як писав у передмовi до збiрника М. Рильський, «велике пiзнавальне значення... безперечну iдейно-естетичну цiннiсть». Пiзнiше, в 70-х роках, до них у рiзних виданнях долучалися «Троєкутний бiй» (1921), «Анкета» (1924) i «Темна нiч», а вся художня i публiцистична спадщина письменника (без «Фавста» (1923) i «Зустрiчi») опублiкована лише в 1988 роцi під назвою «Гармонія»[7]. Вагоме мiсце там займали твори (вiсiм новел), якi радянська критика вважала найбiльш «ворожими» — бандитськими, не просвiтленими iдейно i т.iн. Насправдi в них iшлося про драму тих заблуканих «лицарiв темної ночi», якi не могли «вхопити тропи», творили ґрунт для отаманщини, мiжгрупових чвар тощо. Такими явищами, як вiдомо, завжди (а в Українi — особливо) супроводжувались значнi суспiльнi злами та потрясiння, i письменник цiлком закономiрно вiдтворив їх з великою художньою силою i з великим людським болем. Разом з iншими новелами та публiцистичними зарисовками цi «ворожi» твори письменника дають якщо не епопею революцiї та громадянської вiйни (про що писав у згадуванiй передмовi М. Рильський), то справдi широку картину народного лиха, яке принесене на українську землю бiльшовицькою революцiєю i спробою вiрних марксистiв-ленiнцiв загнати людей в утопiчну, карцерного типу комуну. Водночас новелiстика Г. Косинки — показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття просувалася (рухалася) вiд «старого» реалiзму до модерних форм естетичного мислення. Найбiльших успiхiв тут досягли В. Стефаник i О. Кобилянська, В. Винниченко i В. Пiдмогильний та Г. Косинка. Його твори було перекладено російською [8], білоруською, німецькою, італійською, польською, болгарською, угорською та іншими мовами.
На нашем книжном сайте Вы можете скачать книги автора Григория Косынки в самых разных форматах (epub, fb2, pdf, txt и многие другие). А так же читать книги онлайн и бесплатно на любом устройстве – iPad, iPhone, планшете под управлением Android, на любой специализированной читалке. Электронная библиотека КнигоГид предлагает литературу Григория Косынки в жанрах .