13012181530

Читать онлайн «Все починається в 13»

Автор Валентин Бердт

— Дозвольте! — Андрій підняв руку.

— Якщо ви хочете поговорити про свій твір, то ми це зробимо завтра, у вузькому колі. Я спеціально призначила час і запросила ваших батьків. А марнувати на дурниці урок, який відведений державою на навчання, я не можу.

— Та це ж непедагогічно! — спалахнув Андрій.

— Здається, я дала вичерпну відповідь. Чи не так? А якщо заважатимете проводити урок, то я попрошу вас залишити клас.

— Але ж до чого тут батьки?! — не вгамовувався він.  — Це по-перше…

— А по-друге, я вас прошу не перечити вчителеві. Замовкніть! — процідила крізь зуби Ольга Петрівна і зблідла.

— Та у вас просто не вистачило сміливості…

— Вийдіть… Геть із класу! Який з біса грамотний!

Запахло грозою. В класі з різних сторін почувся шепіт.

— Гаразд, — мовив Андрій, погоджуючись на капітуляцію.

Понуро, не кваплячись, підвівся, кинув до рюкзака підручник і розвалькувато пройшов через весь клас, а біля дверей зупинився.

— Ольго Петрівно, зважайте, що я буду скаржитись, — ультимативно прозвучало з його уст.

Він грав. Я в цьому не сумнівався.

— Кому? Куди? — насторожилася вчителька.

Це була несподіванка, якої вона аж ніяк не чекала, попри весь свій багатий педагогічний досвід.

Шепіт припинився. Запала напружена тиша.

— До ліги сексуальних меншостей, — серйозно відповів Андрій і під гучний вибух реготу зачинив за собою двері.

Із-за здоровезних скелець окулярів, що сповзли на кінчик носа, розгублено кліпали маленькі, як у миші, сірі оченята. Вчителька жадібно втягувала повітря, наче ніяк не наважувалася щось сказати.

Виставі забракло логічного завершення. Я почекав, доки вщухне гамір, підвівся й голосно пояснив:

— Це, між іншим, цитата з твору класиків російської літератури Ільфа і Петрова!

Знову зчинився гамір.

Я подався слідом за Андрієм.

* * *

До школи того дня ми так і не повернулися. Вешталися містом, бо знали, що тільки-но з’явимося — відведуть до директора. Гуманоїд так завжди чинить з непокірними.

Цього разу наша взяла, але здобуту перемогу тихо сповивав туман тривоги. Зрештою, ми були готові до всього, але аж ніяк не передбачали, що про цю витівку довідаються батьки.

— Тремтиш? — запитав Андрій, коли ми прощалися.

— Ні. Міркую, як підготуватися до завтрашньої літературної дискусії.

— Погодься, що б там не було, а ми таки її провчили. Ось побачиш, ця історія стане подією номер один навчального року, — підбадьорював Андрій.  — А предки? Вони зрозуміють.

— Твої, може, й зрозуміють.

— А твої? Ми ж не брехню, не матюки написали? Чи не маємо права на власну думку? Чого спохмурнів?

— Передчуття.

— Облиш! За правду треба боротись. Повір мені, жахливішої кари, ніж заборонити користуватися компом, предки не вигадають. Тож до завтра!

— Побачимось, — я потиснув руку.  — З’являться новини — пиши ВКонтакті.

* * *

Раніше Андрій мав репутацію такого відчайдуха, про яких кажуть, що за ним в’язниця плаче. Можливо, буцегарня б таки виплакала своє. Але сталося так, що потенційний в’язень випадково зацікавився комп’ютерами. Вони його і врятували від біди.

Доля звела нас за однією партою. На той час мої батьки придбали квартиру неподалік залізничного вокзалу, через те довелось переходити до іншої школи, звикати до нового класу, де й навчався цей бешкетник.