Читать онлайн «Землянка»

Автор Виктор Близнец

Віктор Близнець

ЗЕМЛЯНКА

Повість

Та не жур мене, моя мати,

Бо я й сам журюся,

Ой як вийду за ворота,

Од вітру валюся.

Осідлаю кониченька,

Коня вороного,

Нехай несе в чисте поле

Мене, молодого.

В чистім полі тирса шумить,

Катран зеленіє,

В чистім полі своя воля,

Що й серце німіє.

Українська народна пісня

1

Ненадійний друг у степу — березневий вітрець-низовик: прилащиться, обів’є тебе голубиними крилами, прямо в душу хлюпне теплом; та тільки відкриєш обійми — хоп! — так і накриє студеними бризками. І землі не дуже довіряйся: зверху неначе й тепла, аж горне до себе, а станеш босою ногою — увіп’ється голками в підошву.

* * *

Вовка сидить на кураїні. Торішнього кураю у рівчак нагнало, як овець у кошару. Вибрав собі Вовка найкудлатішу, довго м’яв-переминав її — чом не підстилка вийшла? Штани в хлопця з німецької плащ-палатки, цупкі штани — не доберуться колючки до тіла. На голові потерта шапчина, теж трофейна; мабуть, її кулями прошило, бо вата пучками повилазила. Нічого, тепла шапка; хіба що трохи завелика для хлопця — з-під неї Вовка, як з-під грибка, на світ позирає. І піджачок у Вовки путящий: мати з солдатського кітеля викроїла. Так що можна сидіти в степу. Тільки от ніяк Вовка не вмостить свої ноги — хоч відрубай! Вже пробував натягувати холоші аж на п’яти — все одно піддуває. Вже й руками розтирав зморшкуваті, як печені буряки, задубілі ноги — не одпускають зашпори. Нарешті придумав: здер з голови шапку і шурх ногами, як у гніздечко. О, зовсім інший фасон!

— Михо! — гукнув звеселілий Вовка.  — Ти знаєш, Михо, що воно за тварюка: з бородою, а не дід, з рогами, а не віл?

Мишко Циганчук (Вовка зве його Миха, не інакше) лежить на бруствері свіжого окопу. Він ув одній сорочечці, якійсь безбарвній, пожухлій та подертій, в коротких штанцях, підв’язаних мотузком. Лежить Мишко горілиць на сирій землі, задерши коліна, світить голими литками. Мабуть, куняє.

— Ее-е, не знаєш, Михо!

Вовці кортить побалакати. З ранку до вечора стирчиш у степу — онімієш. Або геть оглухнеш, як оцей Мишко. Хоч гаркай, хоч стріляй — не чує. Та у Вовки свербить язик, сонце припікає в спину, ногам у кубельці тепло, чого б не погомоніти?

— Слухай, Михо! З рогами, а не віл, з дійками, а не корова… Ну?. . От нестепний: то ж наша худоба! Розумієш — кози. Кози й козенята. Глянь, як вихвицують!. .

Може й озвався б Мишко, та він уже місяць живе в полоні оглушливого безгоміння. Щось безконечно дзвенить у голові, і нестерпний монотонний дзвін забиває всі навколишні звуки. Люди для нього тепер не балакають, а безмовно ворушать губами. І ручаї безшумно струмують по рівчаках; і птиці, як уві сні, тінню проносяться над головою. Наче одібрало світові мову. Останній раз, коли вони з братом Семеном нишпорили по окопах і Сенько смикнув блискучий провідок, — струснулась раптом земля, щось різонуло Мишка по барабанних перетинках, і запала тиша. Це була гнітюча виснажлива тиша, бо в голові шуміло й гуло без перепину, від того дрімотливо никло все тіло, хилило до сну.