Читать онлайн «Царівна»

I

Я родилася 29 падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кожній речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися – адже кожна проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре… Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!. .

Але чого я, властиво, тут доторкнулася! Мої погляди мені звісні, а хто інший не буде дуже цікавий знати філософічні висновки молодої дівочої душі, довкола мене глухота і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережовувати, – це і томить, і не доводить ні до чого.

Не маю нікого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосіб могли зайняти хоч крихітку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жіноче духовне життя менше цікаве, як її організм?. . Справді нічим не цікаве? Та ба! Чого захотілось!

Хто би мав мною займатися? Батька й матір утратила я в такім молодім віці, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцять років. Вуйко Іванович, гімназійний професор, і тітка (вона спольщена німкеня), при котрих тепер живу, то… та ні! Лучче не згадувати. Очі мимохіть зайдуть слізьми, коло серця заболить, стисне, і годі буде дальше писати…

Всі вони мені не раді.

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз світ побачила? – загомонить, бувало, на мене тітка гостро, сердито. А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’ється скоріше… Я боялася на тітку або на кого-небудь з домашніх глянути сміло, ба навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нікого з людей, хіба лише на світ ясний, широкий…

– Наталка ходить так, як би в неї було нечисте сумління! – глумився часто найстарший кузин Муньо.  – Нечисте сумління не глядить ніколи правим людям в очі!

Чи не має це мене боліти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав мені такі великі очі… А одного разу, коли з дому порозходилися всі і я лише сама одна лишилася, забігла нишком до салону, де висіло велике дзеркало, і глипнула в нього… Двоє великих синяво-сірих… ні, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… і аж тепер я пересвідчилася, що вони всі що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивилася майже ніколи більше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тоді, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очі й цілувала, ой, як часто цілувала!

– Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тім, і великі тяжкі сльози затемнювали її вид.  – Бог тебе не опустить, – говорила потішаючим голосом.  – Він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!. . Ні, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти ласкавого хліба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опісля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, і втирала сльози з очей.