Читать онлайн «Святослав»

Семен Скляренко

Святослав

Княгиня і рабиня

Книга перша

Мандруючи понад старим Дніпромсвітанками, удень і вечорами,вночі, під чистим зоряним шатром,перед вогнем, що руки грів теплом,я думкою летів через тумани. Туди, в минувшину далеких днів,коли діди, забуті й незабутні,уперше стали між високих гір,оглянули широкий виднозір,за покоління дбаючи майбутні. Трудилися у поті своїх чіл,орали землю, ставили оселі,воздвигли городи і частокілі в клопоті буденних трудних ділсади садили, будували села. Сварилися, бо рід ішов на ріді плем’я кров братерську проливало,на князя князь ішов, і був розбрід,і знов був мир, за рало брався рід,Русі знамена сонце осявало. Боролись предки. З моря і степівворожі хижі орди налітали,палили городи і нищили засів,та проти них вставала тьма списів,мечі із піхов люди витягали. Спасибі вам за цю тернисту путь,в труді й на раті гідно ви стояли,нікому з нас ніколи не забуть,і кожному годиться пом’януть,що ви створили, що ви збудували. Почнемо ж нині повість цю смутнупро порохом повиту давнину,про ті часи далекі й незабутні,коли діди, прославлені в віках,виходили на свій великий шлях,за покоління дбаючи майбутні. Прийміть же ви, далекі прадіди,від вашого праправнука Семенацей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть,якщо не все сказав – то доскажіть,якщо не так сказав – то допишіть, —зробив я те, на що хватило сили в мене…

Розділ перший

1

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру днину: від Дніпра ледь повівав теплий низовий вітер, небо вгорі було чисте, а зорі на ньому ясні, срібний серп місяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Дніпрі і в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі.

Переступивши в темряві кілька кам’яних східців, що вели вниз, він відчинив важкі набряклі двері і опинився в хижі.

Там було дуже тепло, парко. Посередині, у викладеній камінням ямі, тліло вогнище, над яким, ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у півтемряві сухих дров, підкинув до вогнища, і воно ожило, загоготіло, у димар хвилею покотив густий дим.

Коли вогонь розгорівся ще дужче, у хижі посвітлішало, в червонкуватому миготливому відсвіті окреслились стіни, на кілочках висіла зброя й одежа, складена із жердин, підперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна підлога, низькі двері в стіні, що вели до клітей.

Посеред хижі, недалеко від вогнища, стало видно викладену камінням ще одну яму-піч, у якій пекли хліб, різний посуд біля неї – череп’яні з вузькими шийками корчаги й широковерхі горнці, дерев’яні кадоби, ночви, миски.

Нарешті полум’я освітило й куточки хижі, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’яні постаті Перуна й Волоса, невеличкої, бронзової, вкритої прозеленню Рожениці – фігурки голої, із складеними на животі руками жінки.

У другому кутку хижі, праворуч від вогнища, на низькому помості з дощок, прикрившись звіриними шкурами, лежало кілька чоловік. Ант ходив по хижі дуже тихо, скрадаючись, і вони, либонь, не чули його кроків – спали.