Читать онлайн «Цифрова фортеця»
Автор Дэн Браун
Ден Браун
Цифрова фортеця
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Публікується з дозволу
Перекладено за виданням: Brown D. Digital Fortress: A Novel / Dan Brown. – New York: Thomas Dunne Books, 1998
Переклад з англійської
© Dan Brown, 1998
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018
Борг вдячності: моїм редакторам із «Сен-Мартінз-прес», а також Томасу Дьюну та винятково талановитій Мелісі Джейкобс. Моїм агентам у Нью-Йорку – Джорджу Візеру, Ользі Візер та Джеку Елвелу. Усім тим, хто знайомився з рукописом і зробив свій внесок під час роботи над ним. А особливо – моїй дружині Блайт за її ентузіазм і терплячість.
А ще хочу незлим тихим словом згадати двох анонімних добродіїв, колишніх шифрувальників з Агентства національної безпеки, за їхній безцінний внесок, здійснений через сервер, що забезпечує анонімність дописувача. Без них я не зміг би створити цю книгу.
Пролог
Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; й Енсей Танкадо переконався, що це справді так. Притиснувши руку до серця, він упав на землю через страшний біль у грудях. Тоді він збагнув, яку жахливу помилку зробив.
З’явилися люди. Вони схилися над ним, намагалися допомогти. Але Танкадо не потребував їхньої допомоги: було надто пізно.
Він підвів тремтячу руку і випростав пальці.
«Погляньте на мою руку!»
Люди довкола уважно придивлялися, але Танкадо бачив, що вони нічого не зрозуміють.
На його пальці був золотий перстень. На якусь мить вигравірувані знаки блиснули в променях вранішнього андалузького сонця. Й Енсей Танкадо збагнув, що це останнє світло, яке він бачить у своєму житті.
Розділ 1
Вони відпочивали в національному парку «Туманні гори», у своєму улюбленому готелі типу «нічліг та сніданок».
Девід дивився на неї зверху вниз і усміхався.
– Ну, що скажеш, моя красуне? Підеш за мене?
Тут, на ліжку з балдахіном, вона дивилася на Девіда й розуміла, що він – саме той, хто їй потрібен.
Та поки вона вдивлялася в його глибокі зелені очі, десь неподалік оглушливо загув дзвін. І Девід раптом почав віддалятися, немов його засмоктував той звук. Вона простягнула до нього руки, але обхопила порожнечу.Різкий дзвінок телефону остаточно вирвав Сюзанну Флетчер з обіймів сну. Судомно вхопивши ротом повітря, вона рвучко сіла в ліжку й намацала рукою телефон.
– Слухаю!
– Сюзанно, це Девід. Я тебе не розбудив?
Вона всміхнулася й млосно потягнулася на ліжку.
– А ти мені снився. Приходь, побавимося.
– Але ж надворі й досі темно, – хихикнув Девід.
– М-м-м-м, – збуджено простогнала вона. – То на краще – приходь побавитися. Ще й виспатися встигнемо перед тим, як вирушити на північ.
Девід пригнічено зітхнув:
– Саме з цього приводу я й телефоную. Маю на увазі нашу подорож. Її доведеться відкласти.
У Сюзанни сон як рукою зняло.
– Що?!
– Пробач. Маю терміново їхати з міста. До завтра повернуся. А потім рано вранці відразу ж і вирушимо. І матимемо в розпорядженні аж два дні.
