Читать онлайн «Брати, або Могила для ?тушки?»

Автор Василь Базів

Василь Андрійович Базів

Брати, або Могила для «тушки»

Сатирико-політичний роман

Одцурається брат брата

І дитини мати.

Тарас Шевченко

Піраміда від Наполеона

Петро Павлович ще із часів першого скликання запровадив порядок, що новий робочий день розпочинав із Державного гімну України, мажорні акорди якого сповнювали усі 2,35 тисячі квадратів депутатської вілли. Правда, якщо через брехунець Україна, яка ще не вмерла, будила працелюбний український народ о 6. 00, то депутат Капець проймався ранковим зарядом патріотизму об 11. 30. Усім домочадцям і партнерам по бізнесу, а також ідейним однодумцям по фракції було достеменно відомо, що Петро Павлович любить поспати, як і Йосиф Віссаріонович, до полудня.

Його пробудження до життя було сповнене глибокою процедурою, яка найвиразніше проявлялася у дивовижній здатності почергово розплющувати очі по одному. Спочатку ліва зіниця оглядала цей розкішний оточуючий світ, поки права ще спала і марила новими надбаннями маєтного барахла. Відтак уже розплющувалося й воно, праве очисько, яке чомусь видалося ще лінивішим, ніж те, що причаїлося за товстою бульбою депутатського носа.

Але все ж не носова порожнина репрезентувала так опукло імідж слуги народу, як крокодилячі очиська, які росли чомусь не під лобом, а на лобі. І коли ці фари, вип’ячені навиворіт, починали чигати довкруж, неначе шукаючи – чого б ще припасти із оточуючого світу, – могло стати лячно, коли раптом блимачі впиналися свердлом у серцевину зіниці ближнього.

Капець знав про цю властивість свого лобового семафора і навіть користувався ним, пронизуючи співбесідника струмом, від якого хотілося відвернутися.

Цю виучку він виробив ще на нарах, коли одним лише поглядом зганяв із привілейованого лежака постояльця колективної камери. Правда, одного разу у відповідь на блиск його звірячих сліпаків отримав ножичком уздовж печінки, бо «замухришка» виявився знаменитим злодієм у законі, який тримав у своїх кволеньких руцях і у щупальцях залізної волі усю колонію. То була добра наука, бо згодом Капець не раз натикався на високовольтну реакцію, коли рішучих хлопців миттєво виводив із себе цей його бичачий погляд, після якого удар приймала уже дихальна ґараґуля, що розбухала до непомірних розмірів і перетворювала кругловидий образ нардепа на свиняче рило.

Цього, чергового, трудового дня, який не віщував нічого загрозливого, але якому судилося стати доленосним, і не лише у житті народного депутата, Капець слухав гімн, як завжди, лежачи, солодко потягуючись. Мурликаючи під ніс безсмертну мелодію Михайла Вербицького, він поклав її на свої, власні слова, смисл яких зводився до речитативу «Жізнь удалась».

Лежачий стан не заважав господареві жваво махати ногами, відтворюючи маршовий похід численних борців за незалежність України, яких вела у бій ця заклична мелодика і яких Петро Павлович по праву вважав своїми попередниками у боротьбі за волю і кращу долю рідного народу.

Між гучномовцями, встановленими, як на трибуні військового параду, у спальні нардепа, що плавно переходила у розлогу, як футбольне поле, вітальню, висіли портрети усіх президентів країни, що мало підкреслювати історичну значимість поточного політичного моменту: під склепінням цього сільського помешкання поселився державний муж національного значення.