Читать онлайн «Сліпий Василіск»

© І. Алексєєва, переклад українською, 2019

© Ю. Нікітін, ілюстрації, 2019

© Н. Галавур, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Віктор Андрійович оперував щосереди

Учора була саме середа, і заважка. Операція тривала декілька годин; Віктор Андрійович прийшов додому безсилий, повечеряв, випив чарку коньяку і ліг спати. Чи то коньяк був неякісний, чи то вечеря занадто важка, але наснилася знову якась нісенітниця – неначе він сидить на височенному незручному троні, а трон стоїть на спині летючого ящура, а навкруги повнісінько бородатих людей у незграбних жовтих шоломах…

Уві сні йому хотілося кашляти. Схоже, учора він устиг застудитися.

Уранці, коли Віктор Андрійович увійшов до кухні, щоб закип’ятити чайник, старий був уже тут. Сидів у кріслі, хворобливо примружившись, ухопившись правою рукою за ліве плече; із плеча стирчав хвіст стріли з рудуватим оперенням.

– Як ви сюди потрапили? – утомлено запитав Віктор Андрійович.

– Вітаю тебе, народженого для подвигів, – хрипко мовив старий.

Поділ його довгої, розшитої бісером халамиди був заплямований підсохлою багнюкою і трішки кров’ю. Чоботи з кривими шпорами встигли добре натоптати – і в кухні, і в коридорі, однак біля вхідних дверей слідів глини не було.

Віктор Андрійович повернувся до чайника, що вже закипів.

– Їстимете?

Старий заперечив – на його грудях на золотому ланцюжку висів великий червоний камінь. Камінь лиховісно спалахнув – і знову зник, прикритий білою бородою старого.

– Народжений для подвигів… Твій край закликає тебе. Війська Оуельфа Блискучого, нехай тричі буде прокляте його ім’я, обложив Чорну Твердь… Ти, сине Зоддара Неумовного! Ти чуєш, як стогне твій замок, закликаючи тебе?

Віктор Андрійович прислухався. У під’їзді стукнули вхідні двері, під вікном подала голос автосигналізація, чхнула, замовкла. Вище поверхом хтось голосно змив воду в унітазі; Віктор Андрійович знову відчув, як дере в горлі, і ледь стримав кашель.

– Я ледь перейшов Грань, – гірко сказав старий, дивлячись на хвіст стріли, яка все ще стирчала у нього з плеча.  – Прокляті ельфи…

– Дозвольте мені подивитися, – запропонував Віктор Андрійович.

Старий відсахнувся, закивав головою, так що борода знову ковзала по червоному каменю; Віктор Андрійович знизав плечами й увімкнув кавомолку.

Старий щось нерозбірливо бурмотів, проводячи рукою над пораненим плечем, потім узявся за стрілу й з усієї сили вирвав її. Гидливо кинув Вікторові Андрійовичу під ноги.

– Батько твій, Неумовний Зоддар, був на вершині слави, коли мати твоя Реша, найулюбленіша з п’ятдесяти найближчих полонянок, подарувала володареві сина-спадкоємця, дитину, якій перейшла могутність Зубчатих Скель, магія Червоного Каменя, воля Дракона та сила Темного Володаря…