Читать онлайн «Співомовки. Небелиці. Переклади та переспіви.»
Автор Степан Руданський
Степан Руданський
Співомовки
Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»
IНародився я на світ,Як їдного ранняМоя ненька забаглаШпаків на снідання. А я, хлопець-молодець,Пожалував мами,Серед лісу відпитавДупло зі шпаками. В дупло руку – не йде,Голови не впхаю,Сюди-туди край дупла —Та й сам улізаю. Ходжу голий по дуплі…Шпаченят до ката!Я в пазуху й загорнувТії шпаченята. Вилізати б, так не то!…Я й домудрувався,Лиш сокиру притащив,З дупла прорубався. Гиц із дуба на коня!Кінь собі брикає,А сокира моя всеЗад йому рубає. Нагадався за сім миль,Назад подивився,А у коня, як на сміх,Лиш перед лишився. Я і взявся йому задЗ верби підправляти,І підправив, та й залігНа годинку спати. А кінь ходить по траві,І перед пасеться,А зад росте та й росте,Аж до неба пнеться. А для моїх шпаченятТого було й треба —Додряпались по вербіДо самого неба. Пробудився – до шпаків —Та де вже до ката!…Аж на небі половивСвої шпаченята!…Ото знову до верби!А верба й пропала,Бо коняка напасласьТа й, знать, побрикала. Щастя тілько, що святіНе горшки ліпили,Але якось на той часГречку молотили. Розказав я їм біду,Випросив половиТа з полови ізсукавМотуз прездоровий. Вп’яв до неба та й униз!Мені й горя мало!…Аж до низу на сім мильМотуза не стало. Згори й кажуть, що скачи!Але я не хочу,Що вгорі собі урву,То внизу надточу. І спускаюсь собі вниз,Мало й остається,Ще б урвати кілька раз,А мотуз не рветься. І висів я кілька літ,Мамина дитина,І висохла, як дупло,Уся середина. А рій якось пролітавТа туда й забрався,Наніс меду, щільників,Розхазяювався. Наніс меду кілька пуд,Ну його з бідою!…Мотуз рветься – я в багноЧуть не з головою. А тут якось по багніІ качка ходила,На чуприну набрела,Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла. За дітей помовка,Аж нечистая несеГолодного вовка. Та фурнула з голови,А той завинувся,Поїв яйця та й на чубХвостом обернувся. А я за хвіст: «Гуттю-га!»А вовк налякавсяТа як скочить – я і – гоп!На світ показався!IIІ ото вже я підріс,Літ десяток було;Дід ходив ще без штанів,А батька й не було. То, бувало, коли хтоВ гості запрошає,То дід сяде на полуТа мене й питає:«А хто ж, сину, піде з нас?»То я його гладжу:«Та хто б, – кажу, – не пішов,Все то їдно, – кажу. —Або я піду туди,А ви сидіть, діду;Або ви собі сидіть,А я туди піду». А зимою холодно,Нічим затопити,То й питається дідунь:«Що, сину, робити?»А що ж, – кажу, – тра комусьЇхати в дубину!»То, бувало, й каже дід:«Хто ж поїде, сину?»То я й кажу: «Хоч сидіть,А я не поїду!Хоч посиджу я за вас,А ви їдьте, діду!»То, бувало, й їде дід…А раз таки, в біса,Потягнувся вже і яЗа дідом до ліса. Тілько входимо у ліс,Аж купа ломаччя!Я сокирою гу-гуп! —Заєць з-під ломаччя. А ми собі не страшкі!…«Гуттю-га!» – на зайця!Та живенько до ломач —Аж там сиві яйця. «Заберімо!» – «Заберім!»Зважили дрючками,То насилу що згорнувУ шапку руками. Ото я їх і приніс,А в нас на ту поруРозквокталася свиня,Квокче коло двору. «Пійміть, діду!» Дід пійняв,Посадив на яйця…То ми мали шість волів,Як орлів, від зайця. Зараз таки й запрягли,Припічок зорали,То такого ж, кажу, миТого хліба мали!…Що як то вже нам женцівПрийшлося збирати,То безрукая якасьСама прийшла жати. І нажала ж вона намТа кіп наскладала,І стебла вже не було,А та іще жала. «А що, сину? – каже дід. —Треба спогадати,А де-то ми ті скиртиБудем закладати?»То, бувало, я сиджуТа й дідові раджу:«Адже у нас комин е,На комині! – кажу. —На комині як складем,То й не тра сушити,А на печі, як Бог дасть,Будем молотити!»То, бувало, святий хлібАж комин колише!…Їдна тілько нам біда,Що вклюнулись миші. А кіт якось на полуІз дідунем грався,Від дідуня гиць на піч,В закутку закрався…Та як хвостом замахнув —Жиди б його з’їли! —То в помийницю скиртиТак і полетіли!
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
