Читать онлайн «Пурпурові вітрила. Та, що біжить по хвилях. Маленький принц»

I.  Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькій Лонгреновій домівці — стояла схвильована сусідка.

— Три місяці я ходила за нею, старий, — мовила вона, — поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

— Коли вмерла Мері? — запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи — коли б вони наразі були разом, утрьох — правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса.

— У нас удома порожнісінько хоч покотися, — кинула вона сусідці. — Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, — зауважила молодиця, — вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, — додала вона, — без такого нерозуменяти нудно.