Читать онлайн «Знахідка на все життя»

Тієї пори, коли привільний таврійський степ полум’янів соняхами і гороїжився пшеницями, стежинкою йшов чоловік Подорожанин, худорлявий старий, був одягнутий аж ніяк не по сезону. День стояв спекотливий, а на ньому — важка брезентова куртка, такі самі штани, на ногах — похідні черевики з товстелезними підошвами. Лише голову його прикрашав солом’яний бриль, які носять влітку. За плечима він ніс вицвілий заплічник.

Навкруги, доки око сягне, розлігся неозорий колосковий обшир. Безгоміння оточувало мандрівника: жнива ще не розпочалися. Степову тишу порушували тільки жайворони, що подавали голос з синього-синього неба — таке небо буває лише на півдні.

З усього було видно, що чоловік уже давно в дорозі, — він важко переставляв ноги, а його одяг був припорошений степовим пилом.

Крокуючи вздовж пшеничного поля, чоловік жадібно оглядав наїжачене колосся, а його було — як піску на березі моря. Він ішов та йшов, щось шукаючи. А шукав він один-єдиний колосок. Який, спитаєте ви? Він і сам не знав, бо ніколи й не бачив його, хоча вже давно малював в уяві свою знахідку до найменших подробиць. Той колосок повинен триматися на міцному стеблі, повненький, булавоподібний, ще й чотиризерний і обов’язково вусатий. Цей вусатий красень матиме не більше й не менше — рівно сорок вісім зернят, і будуть вони золотаві, з червоненькою поздовжньою борозенкою. На самоті чоловік уже не раз подумки милувався тими зернятами — вони сонячними скалками переливалися у нього з долоні на долоню, стікали між пальцями.

Не одне літо подорожанин, шукаючи свою мрію — колосок, блукає степами. Видивляв його на пшеничних клинах, а пізніше — на різних сільськогосподарських виставках.

…Той день у селекціонера розпочався, як і завжди, рано. Він прокинувся удосвіта, випив склянку чаю, який скип’ятив на похідній спиртівці, і, заполонений своїми думками, не звертаючи уваги на дощ, який раптом почав накрапати, рушив оглядати ниви. Крокував серед ланів знайомих пшениць. Он золотаві поля ростовчанки, миронівської, одеської. Десь серед них ховається його вусань — остання ланка досліду, який він започаткував кілька років тому у далекій африканській країні. Якщо успіх — він створить новий сорт, який за короткий час заволодіє ланами всієї країни, а то, дивись, і всієї планети. Дослідник уже й назву дав своїй пшениці — «Золотий вусань»!

Отож вперед! І старий пришвидшив ходу. Вигулькнуло сонечко, і знову спекота заволоділа степом.

…Вже надвечір попереду забовванів кучерявий гайок. Украй стомлений мандрівник вирішив там заночувати. Прямував він по обніжку вздовж дорідної миронівки. Багато степових трав скупчилося на цій вузенькій смужці неораної землі. Сліпуче посміхалися білолиці ромашки, озерцями синіли волошки, раз у раз перетинали стежинку в’юнкий мишачий горох та переступень, а одного разу він помітив кущик запашного чебрецю — виходить, уцілів отут патріарх степу!