Читать онлайн «Амністія для хакера»

Олексій ВОЛКОВ

АМНІСТІЯ ДЛЯ ХАКЕРА

Найважча розмова —

Зі своєю совістю.

…Тепер я розумію,

Чому ти

Так кричиш уночі.

Богдан Мельничук

І. Кілер

М’яч у дворі раптово припинив стукати, і вигуки стихли. Якийсь час хлопчачих голосів не було чути зовсім, а потім вони загомоніли з новою силою. Що вони вигадали? Нову гру? Нехай так, адже це гупання м’яча об стіну ставало дедалі нестерпнішим. І ось запала тиша.

Двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, двоє хлопчаків кулею влетіли туди і наввипередки помчали сходами нагору, мало не затоптуючи один одного. Сходовий марш закінчувався доволі широким майданчиком, в кінці якого було видно шахту ліфта ще старого типу, напівпрозору, обтягнуту густою дротяною сіткою, з металевими дверима. Ліворуч починався новий сходовий марш.

Хлопчаки загальмували тільки на якусь мить. Тут належало поводитися тихо та обережно. У квартирі справа жила бридка самотня стара, яка завжди спиралася на палицю, котрою при нагоді могла запросто почастувати порушників спокою. Квартира зліва належала пузатому дядькові, що задихувався від ходьби по сходах і майже завжди носив під пахвою шкіряну теку. Він не бився, зате регулярно скаржився практично всім батькам хлопчачої дворової «мафії». Тому двоє хлопців тихенько проминули майданчик першого поверху, обережно зайшли за ліфтову шахту — одну з найкращих схованок.

Та заскочивши за ріг, вони миттєво зупинились. Просто за сіткою шахти у вузькому проході між нею та задньою стіною на бетонній підлозі сидів чоловік. Руки складені на підігнутих колінах, голова зі скуйовдженим волоссям схилена на руки. Хлопчаки заклякли на місці та злякано зашепотілися, але незнайомець не звернув на них жодної уваги.

Він спав. На ньому була стара потерта шкіряна куртка і такі самі бувалі кросівки. Перед ним на підлозі стояла недопита пляшка горілки. Хлопці нерішуче позадкували, обійшли шахту і побігли вгору. Нехай цього бомжа злякається той, хто прийде їх шукати! Бо він прийде сам, отже, йому буде значно страшніше.

Повільно відірвавши голову від колін, бородатий, ще молодий чоловік подивився вниз крізь сітку ліфтової шахти. Його погляд не блукав після важкого алкогольного сну, а спокійно, навіть байдуже ковзнув по стінах, затримався на щільно зачинених дверях під’їзду і знову сховався між колін.

Двері під’їзду відчинилися, увійшла літня жінка у світлому старенькому плащі з сумкою та сіткою з продуктами. Вона поволі подолала перший підйом і натисла кнопку виклику. Згори почувся характерний звук ліфта, що рушає. Стара сперлася на металеву сітку, але чоловіка, який сидів на підлозі по той бік шахти в суцільній темряві глухого кутка, бачити не могла.

Коли ліфт рушив угору, незнайомець ще раз оглянув під’їзд і знову завмер у попередній позі. Так було щоразу, коли знадвору двері відчинялися. Тоді крізь волосся, звисле на лоба, його погляд — надто уважний як для людини, яка випила майже пляшку горілки, — ковзав по тих, хто проходив поруч.

Та коли вхідні двері відчинилися знову, поведінка незнайомця змінилася, а погляд щось зафіксував. (Цього разу він не опустив голови, продовжуючи намацувати очима те, що його цікавило. ) Той, хто увійшов, почав був порпатися біля поштової скриньки, але мацнувши кілька разів по кишенях, махнув рукою і, важко дихаючи, посунув сходами нагору.