Читать онлайн «Українські жінки у горнилі модернізації»
Автор Оксана Кись
Українські жінки у горнилі модернізації
Під загальною редакцією Оксани Кісь
Розділ 1
Подружні стосунки в українській селянській родині кінця XIX — початку XX століття
Дослідники традиційної української сім’ї, звично порівнюючи становище жінки в українській та російській сім’ях, часто вказували на таку її особливість, як демократизм і рівноправність у взаєминах чоловіка та дружини.
До прикладу, Іван Франко (1856–1916) писав: «Від давніх давен усі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського [українського] народу, признавали, що русини [українці] обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свободніше, аніж їх сусіди. У родині ж жінка займає дуже поважне й почесне становище».
Іноземці, що мандрували в різні часи Україною, спостерігаючи стосунки в українських сім’ях, зазначали, що взаємна любов і взаємоповага подружжя створювали в домашньому господарстві набагато кращий лад і гармонію, аніж влада і послух у росіян. Розглянемо основні сторони подружніх відносин і з’ясуємо, чи такі оцінки стосунків поміж чоловіком та дружиною мають достатні підстави і чи справді становище жінок у сім’ях українців було рівноправним.
Одним з визначальних чинників, що впливають на становище жінки у сім’ї, є структура родини. Серед українців кінця XIX ст. панівним типом сім’ї була так звана мала (нуклеарна) сім’я, що, як правило, складалася з подружньої пари з дітьми, яка жила окремо та вела самостійне господарство. До середини XIX ст. частка таких сімей у селянському середовищі досягла 84 %.
Знана дослідниця сімейного побуту слов’ян Олександра Єфименко (1848–1918), порівнюючи статус жінки у великій (патріархальній) та в малій (нуклеарній) сім’ях, зауважила, що в останній є значно менше можливостей для чоловічого деспотизму, а жінка, залишившись сам на сам із чоловіком, може успішніше протистояти його тиску та ефективніше обстоювати власні інтереси, аніж у великій родині. За даними всеросійського перепису населення 1897 р. , кількісний склад української сім’ї коливався у межах 5–7 осіб. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім’ї і здебільшого відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів, який доглядав старих до смерті, щоб згодом успадкувати дім і господарство.Юридично-правове регулювання прав жінок здійснювалося на підставі цивільного законодавства тих країн, до складу яких тоді входили українські землі, — Австро-Угорщини та Російської імперії. Характерною прикметою тогочасного цивільного законодавства обох держав було безумовне визнання чоловіка головою родини. Згідно з цим принципом, саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, передавав дружині своє прізвище та права свого стану, мав вирішальний голос у внутрішньосімейних справах і пріоритетне право опіки та влади над дітьми, був представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами і в суді. Фактично у правовому сенсі дружина була особою підлеглою і другорядною стосовно чоловіка.
