Читать онлайн «Дума про невмирущого»
Автор Павел Загребельный
Annotation
Повість "Дума про невмирущого" розповідає про трагічну долю українського юнака, яка стала символом гідності й непереможності людського духу. В шістнадцять років він добровольцем пішов на фронт. Він мріяв бути вченим, а став солдатом, зустрівся віч-на-віч з війною і не відступив, мужньо бився з фашистами, захищаючи рідну землю, батька й матір, свою кохану. Тяжкопораненим він потрапив у полон, та й там, у нелюдських умовах концтаборів, не припинив боротьби, вмирав, повертався до життя і знову вмирав, але не підкорився…
Павло Архипович Загребельний
Павло Архипович Загребельний
Дума про невмирущого
історія недокiнченого життя
Не плач, мати, не журися!
Не дуже 'го порубано,
Не дуже 'го пострiляно:
Головонька на четверо,
А ножечки на гишечки.
Біле тiло, як мак, мiло.
Да їдь понад лугом-Базалугом,
Та понад Днiпром-Славутою!
То як ушкала гудуть
Ей, то ти сторонися,
А як лебедi ячать
Ей, то ти озовися,
А як козаки ідуть Днiпром-Славутою
Ой, то ти об'явися!
Худорлявий високий хлопець, у сірому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi — попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози.
Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов'їний спiв i думати про свою молодiсть.Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.
…Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:
