Читать онлайн «Кривава осінь у місті Лева»

Олександр Шевченко, Наталка Шевченко

Кривава осінь у місті Лева

Джіалло по-львівські

Майстрам своєї справи з сонячної Італії.

Ми вас любимо!

Події та персонажі всі до єдиного вигадані.

Будь-які збіги з реальними подіями та людьми – лише випадковість. Чесно.

Автори

Кожен вбивця, мабуть, чийсь добрий знайомий.

Агата Крісті

Вони всі були погані.

Арнольд Шварценеггер, «Правдива брехня»

Пролог

«Вітер буде», – подужалося Сніжані, яка впевнено рухалася на своїй старенькій «ладі» назустріч виряченому вогненному оку-сонцю. Попри надвечір'я, воно пломеніло кривавою іржею так яскраво, що просто-таки різало її власні очі, тому Сніжана заховала їх за широченні скельця захисних окулярів. Тоноване скло додало фіолету в і без того ірреальне для звичайного літнього вечора освітлення, і їй ще відчутніше стало здаватися, що це порожнє шосе, яке бігло зі Львова на захід, між стін лісу обабіч, насправді прокладене десь на іншій планеті.

– Вам же до повороту на Бартатів, так? – запиталася вона в свого пасажира на задньому сидінні, від котрого окуляри й засліплені сонцем очі лишили лише темний силует. Силует ствердно кивнув. Дивно, але червоне золото чомусь не зігнало тіні з його лиця. Втім, Сніжана й без того чудово його знала. Довелося бачити не раз і не два в той період життя, про який вона зараз вже майже не згадувала. Та спомини, які проти волі знову заворушилися, вже не були такими чорними й безпросвітними. Дякувати Богу, все повертається в нормальне русло, неначе їй дають ще один шанс схаменутися й навести лад у своєму досі безглуздому існуванні. Всі ці хороші новини звідусіль не можуть бути просто збігами. Нарешті пристойна робота.

Нарешті поруч той, хто відчуває до неї щось, окрім презирства й бажання поставити під око черговий синець. Нарешті взаєморозуміння з батьками. Ну й те, останнє й найголовніше, що сплело собою всі її надії й сподівання в одну незламну впевненість, що відтепер усе буде добре. Чомусь раптом захотілося поділитися частинкою того позитиву, що так і вирував усередині. Чом би й ні? Адже їй нікого звинувачувати. Ніхто, окрім неї самої, не був винен ні в чому.

– Знаєте, а я хочу розказати вам про свою радість, – сказала Сніжана дзеркальцю. Помітивши, що вони майже дісталися повороту на Бартатів, про що сповіщав дороговказ попереду, скинула швидкість і спрямувала машину до нього, на узбіччя.  – Все-таки вони помилялися. Уявляєте, це таки сталося! Я змогла…

«Лада» остаточно зупинилася, і в цей же момент, ніби продовженням легкої інерції від гальмів, щось швидке й надзвичайно важке вдарилося їй в потилицю. Болю не було – лише усвідомлення того, що якась її частина гучно тріснула, зламавшись назавжди. Після цього відчуття власного тіла пішло геть, поблажливо залишивши їй лише зір та слух. Вона бачила, що окуляри, її дешеві китайські блюдця, гойдаються на кермі, куди їх збило з лиця ударом; що сонце вже почало ховатися за лісовими кронами; що шосе все ще лишається абсолютно порожнім. Вона чула, як несамовито швидко гупає у скронях і особливо там, позаду, де зараз була якась космічна чорна діра; як шурхотить одяг на задньому сидінні; як риплять шкіряні рукавички, коли приховані під ними руки відчиняють дверцята. А потім – як голосно лунають неквапні кроки по асфальту зовні; як клацають дверці з її боку; як її саму, безпомічну й безголосу, відштовхують на пасажирське сидіння поруч. І як знову вмикається зчеплення.