Читать онлайн «Доктор Сераф?кус. Без ?рунту»

В.  Домонтович

Доктор Серафікус

Без ґрунту

[Романи] 

Роман як інтелектуальна провокація [передмова]

Наприкінці двадцятих років українська література пережила радикальну подію, порівнювану лише з появою «Катерини». В дев'ятнадцятому столітті народилася українська поезія, в двадцятому, в третій його декаді, після довгих мук нарешті народився український роман. Здається, в один момент застаріли народницькі побутові епопеї та солодкаві історичні романи, а разом із ними сентиментальна поетичність, орнаментальність, моралізаторський пафос та всі інші романтичні спадки української прози дев'ятнадцятого віку. Їхнє значення, щоправда, не можна недооцінювати: без сентиментальних марусь і не менш сентиментальних повій, без волів і кайдашевих сімей, без вичулених феміністок Кобилянської та мрійливих страждальців Яцкова, без психологічних ескапад Винниченка не з'явились би Микола Хвильовий та Валер'ян Підмогильний.

І справді, після «Санаторійної зони» (1924) та «Міста» (1928) писати, як колись, стало ознакою поганого смаку і тону. Звичайно, жодна літературна зміна не є моментальним актом, модернізація (а саме так найкраще назвати те, що сталося з українським романом) визрівала зсередини, поки література опановувала різні мови, стилі, шари життя, почуттів і мислення.

Одначе творців нового роману — новаторів, модернізаторів, революціонерів прози — в короткий проміжок двадцятих років було не два, а три. Окрім Хвильового та Підмогильного, існував іще Віктор Петров, їхній сучасник і майже ровесник (він народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі), однак людина цілком іншої біографії та мистецької долі. Того ж самого 1928 року, коли завершувалася знаменита літературна дискусія, головним героєм якої був Хвильовий, коли «самозліквідувалося» ВАПЛІТЕ, коли в харківській «Книгоспілці» вийшов роман Підмогильного «Місто», в київському видавництві «Сяйво» з'явився перший роман Віктора Петрова «Дівчина з ведмедиком», підписаний ім'ям В.  Домонтович. У наступні два роки Петров опублікував біографічні романи «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930), обидва під власним прізвищем. Критика сприйняла «Дівчину з ведмедиком» кисло, хоча не громила. А Петров, не переставши писати художні твори, публікувати їх обачно припинив.

Можливо, й через закриття приватних видавництв, зокрема «Сяйва», де планувався до виходу наступний його роман «Доктор Серафікус».

Як склалася доля Хвильового, Підмогильного, та й цілого їхнього покоління, відомо: цих упродовж довгого часу заборонених, а потім, на початку дев'яностих років, ентузіастично відкритих письменників уже давно канонізовано й досить непогано вивчено. Творчість Віктора Петрова, відомого також за псевдонімами В.  Домонтович і Віктор Бер, залишається маловідомою, навіть загадковою. Його літературна й життєва доля була зовсім інакшою і значно складнішою. Він паралельно прожив декілька зовсім відмінних життів, які не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одні одних.

Підмогильний та Хвильовий, користуючись означенням Петрова, якого він ужив до Чупринки, Вороного, Самійленка, Олеся, були автодидактами, — він же був професором. В українській літературі це автоматично відсувало на марґінес. Однак, марґінальна позиція в літературі його, здається, влаштовувала. Адже вже наприкінці двадцятих він уважався найяскравішою постаттю серед молодого покоління науковців Академії наук. Сьогодні можна з певністю сказати, що він справив відчутний вплив на декілька гуманітарних дисциплін: етнографію, антропологію, археологію, літературознавство. Підмогильний і Хвильовий були передовсім письменниками, Петров був передовсім науковцем, який забавлявся літературою, як екстраваґантним хобі.