Читать онлайн «Вікінг у моєму ліжку»
Автор Джереми Стронг
Джеремі Стронґ
Вікінг у моєму ліжку
1. Вимушене сходження на берег
Імлу прорізало рипіння багатьох весел. Час від часу лунав плюскіт. Сірий туман стелився й клубочився над гладенькою поверхнею моря, заступаючи човни: було чутно тільки ритмічні удари весел і приглушені лайки.
Аж ось із туману вигулькнув темний силует, що збільшувався і чорнів, доки раптом не обернувся на дерев’яний корпус бойового човна вікінгів, з бортів якого струменіли віхтики імли. Двадцятеро весел розтинали воду, а сорок воїнів-вікінгів схилялися над цими важкими жердинами.
— Ніколи ще не бачив такого туману, — прошепотів вождь. Це був високий данець з величезними рудими вусами й бородою. — Щось мені це не подобається. — Він зиркнув на дозорця, який стояв на носу човна, що мав вигляд великої драконячої голови. — Де дівся флот? Де інші човни?
Дозорець обслинив пальця й підняв його вгору, немовби визначаючи напрям вітру. Тоді вдивився в імлу, зняв шолома й нашорошив свої вуха, наче радари. Вуха були лапаті й червоні.
Вождь вікінгів вилаявся.
— Сіґурд — ідіот. І чого це ми поставили дозорцем дурня?
Біля нього розреготався Тостіґ.
— Та дуже просто, Ульрику. Бо Сіґурд не вміє ні веслувати, ні куховарити. Що він ще може робити? Ти ж пам’ятаєш, що сталося минулого разу, коли він сів за весло. Ми ж тоді майже годину кружляли по колу. А коли він був кухарем, то почав варити найкраще наше м’ясо в казані з морською водою… бр-р-р! Принаймні тут з ним безпечніше.
Ульрик Чорнозуб сплюнув.
— Дивись, як він настовбурчив вуха. Що за йолоп!
Тоді він гукнув:
— Що там видно, Сіґурде?
— Багато туману, — відповів дозорець. — Ні, ні, чекайте, щось там є. Я бачу щось там, у тумані!
Ульрик Чорнозуб ухопився за щоглу. Невже вони нарешті знайшли решту бойових човнів?
— Що це? Що ти там бачиш?
— Хвилиночку, туман розвіюється.
Ага! Я вже це добре бачу.— І що це, що? — нетерпляче заревів Ульрик.
— Там унизу вода, Ульрику. Я бачу воду. Це — море!
Ульрик Чорнозуб заплющив очі й декілька разів гупнув головою об щоглу.
— Тостіґу, — простогнав він, — цей чоловік принесе нам усім загибель. І хто нас закляв отаким дурнем?
Тостіґ важко засопів, а це означало, що він уже втрачає терпець. Що-що, а втрачати терпець Тостіґ умів дуже добре. Він це робив так часто, що довів це вміння до досконалості. Він видобув свого меча, що його назвав Серцерізом, і рушив уперед. За мить уже був біля дозорця.
— Звичайно, Сіґурде, ти бачиш море. Ми ж на човні. І ми посеред моря, — Тостіґ говорив це так, ніби хотів, щоб кожне слово гатило по Сіґурду, як молот. — Так ось, Сіґурде, якщо хочеш залишитися живим, зроби щось корисне! Вилазь на цю драконячу голову, сиди там і ні пари з вуст, аж поки не побачиш узбережжя Англії. Ти чуєш?
Кажучи це, Тостіґ мало не штрикнув Сіґурда в спину своїм мечем (його гострим лезом). Сіґурд підстрибнув і миттю виліз на самісіньку драконячу голову. А вже звід-там озирнувся й поглянув на Тостіґа.
— Та я ж хотів допомогти, — заскімлив він.
Тостіґ заскреготів зубами й відвернувся до Ульрика, а Сіґурд зітхнув і ще пильніше придивився до туману, що стелився навкруги. Він був зануджений і втомлений. Уже кілька днів стояв тут на дозорі. З якогось дива йому зовсім не дозволяли сідати за весло. Хоч Сіґурд завжди вважав себе чудовим веслярем.
