Читать онлайн «Зв?рослов»
Автор Татьяна Малярчук
Таня Малярчук
Звірослов
Gallus domesticus (курка)
1
– Як тебе звати?
– Капітоліна.
– ???
– …але можна просто Ліна.
– Ну чого ж. Капітоліна так Капітоліна, – він сміється. – Скільки тобі років?
– Двадцять три. Буде. Через три з половиною місяці.
– Ти приїхала до Києва недавно?
– Два дні тому.
– Чому до Києва?
– Як вам об’яснити… Я дуже люблю «Київський» торт. А свіжим він тільки у Києві буває. Ну дуже люблю «Київський» торт! Жити без нього не можу.
– Де мешкаєш?
– У подружки.
– Розумієш, ми не зможемо забезпечити тебе житлом. Ми не державна компанія.
– Я розумію.
– Ми не вимагаємо стажу роботи, вищої освіти, тому…
– Я закінчила курси ажурного плетіння! У мене є міжнародний сертифікат! І ще я вмію вишивати бісером…
– …тому зарплата не дуже велика.
– Я розумію. Мені багато не треба, – регоче, а потім злякано прикриває рот долонею. – Вибачте, я деколи так сміюся, невпопад. Вибачте.
– Будеш працювати в рибному відділі.
– Як гарно! Я люблю рибу.
– Багато любові не знадобиться. Я б сказав – навпаки.
– А що конкретно треба буде робити?
– Виловлювати з акваріума живу рибу і…
– І. . ?
– І відрізати їй голову.
Капітоліна голосно регоче, а потім злякано прикриває рот долонею:
– Вибачте, вибачте мені.
Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить – гроші, а значить – «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.
Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна.
Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси – ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?
Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.
Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.
«Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.
Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.
Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.
– Вибачте, – радісно щебече вона, – ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?
Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.
Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.
– Обережніше! – кричить Капітоліна. – Ви мене затопчете!
– Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!
– Я двігаюсь!
– І двігайся!
– І двігаюсь!
Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.
Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі – і стати. Це як з прививкою Манту.
