* * *Він був листоношею в Амстердамі,слухав аббу, сидів на трамі,дивився порно у вихідні. Друзі його, пияки-радикали,говорили: «Ми все провтикали,ми, можна сказати, по вуха в лайні. В країні стагнація і мудацтво,лібералізм і продажне лівацтво,і неясно, що нас трима на плаву. Євросоюзом керує сволота. Вони говорять: «Свобода, свобода»,а піди-но купи нормальну траву. Але на Сході ще є країна,вона сьогодні, можливо, єдина,де сонце свободи не встигло зайти. Де вірять в людину – вільну, розкуту. Спробуй пробити канали збуту,давай наведемо культурні мости!Там втіха сходить на кожну хату. Церкви московського патріархатузнімають вроки і славлять Джа. Мануфактура та інші крамитам контролюються профспілками,і співом ясніє колгоспна межа!Там п’ють абсент при застудній хворобі. Там демони у жіночій подобі,сховавши в горлі темну пітьму,сповнять усяку твою забаганку. Давай, чувак, привези афганку!» —повторювали вони йому. І він ступив на цю дивну трасу. Авіалініями Донбасу,де на сніданок – лише бухло,мріючи про країну шалену,він вилетів за кордони шенгену,лишивши все, що в нього було. Ступивши на землю в місті Донецьку,з усіх іноземних знаючи грецьку,яку тут нібито знали всі,він трапив до рук дивовижній парі —водій на форді й друг на кумарі. І сяяли зорі у всій красі. Водій сказав: «Все нормально, зьома,давай, почувайся у нас, як вдома,тут друзі навколо, бачиш і сам. Ти трапив на землю обітовану. Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,що вистачить на весь Амстердам!»Був простір вечірньою сутінню скутий. Стояла зима. Починався лютий. І місяць за ними гнався, як птах. Тривожно світилися терикони,на Україну ішли циклони,й душі тонули в глибоких снігах. На сорок п’ятому кілометрівони застигли в злій круговерті,і тьма огорнула їх мулом густим. Водій промовив: «Йохан, братішка,по ходу, виходить, усім нам кришка,молися своїм растаманським святим!»Замерзло пальне, і стихала мова. Смерть надійшла із портів, з Азова,і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,він намагався комусь дозвонитись,але телефон йому відповідав:«На даний момент абонент недоступний. Життя – процес взагалі підступний,так ніби тонеш серед ріки. Смерть твоя – невелика втрата,просто змінюється оператор,й повільно зникають вхідні дзвінки». * * *Третій день крізь сутінь масну. Третій день без спочинку і сну. Я звик до піску і до холоду звик,і в торбі у мене – вино і часник. А під сукно, мов під віття смерек,Зарито афганський крек. Я тридцять днів ховався в імлі,їв траву, спав на землі,збираючи, мов данину тяжку,крихти коштовного порошку,який, ніби тіні пропащих душ,лежить на хребті Гіндукуш. Це смерть шукає мої сліди,смерть виводить мене до води,і доки я з річища мерзлого п’ю,тримає флягу мою. Я ніс усе, що і мав нести,я обійшов талібанські пости,дістався міста, продав телефон,перейшов таджицький кордон,і на п’яту ніч, хто би що не казав,побачив Ростовський вокзал. Там попереду погранці,сонце в траві, туман на ріці,довгий день, строкатий базар. Лише б довезти додому товарі скинути, якщо повезе,циганам із ХТЗ. Але смерть чекає на того, хто йде. Смерть тримає мене і веде. Смерть прокидається вночіна моєму плечі……Тихий ранок, темний вагон. Це був останній мій перегон. Усі дороги вели сюди. Ось мічені кров’ю собачі сліди,і важко, мов короп у глибині,куля сидить у мені. Дихати, дихати що б не було,коли твоя тяга – єдине тепло. Життя втрачає свою вагу,коли вдихаєш гарячу жагу,коли видихаєш солодкий щем,курячи синій елем. Кров затікає в теплий рукав. Мене все одно ніхто не чекав. Кордон зачинено на замок. І, не відходячи ні на крок,моя душа, ніби щось чуже,тіло моє стереже.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
