Василь Слапчук «Мовчання адресоване мені»
белый сепиа серый

Читать онлайн «Мовчання адресоване мені»

Автор Василь Слапчук

Василь Слапчук

Мовчання адресоване мені

Художній редактор Ірина Стецула Художнє оформлення Василь Слапчук

Книга I. СЕЗОН ДОЩІВ У ГЛЕЧИКУ

БУРШТИН IЗ ТВОГО ГОЛОСУ

Я просто був. Хоч все було непросто, а дечого i зовсiм не було. Я жив, як мiг: молитвою i постом, Впадав у грiх, приносив зло… На вишнi iз Антоничем-хрущем ховавсь вiд свiту й вiд самого себе. Я просто був. А ти була дощем. I ти жила тодi на небi. Iз уст твоїх солоних злiтають птахи рожевi з голосами скрипок, а крила пахнуть хвоєю i воском, так пахне свято i вчорашнiй смуток, i я роблюся деревом гiллястим, щоб дати їм притулок I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу i мiряєш її Чумацьким Шляхом. Не плач, я посаджу в твої долонi мiсячне зайча з холодним носиком i лоскотним м’яким iм’ям, яке читається так само легко, як i слiди вiд лапок, котрi ведуть до усмiху. Самотня i натхненна, ти жала дощ, i серпик мiсяця в твоїх руках, легких, як крила ластiвки, свiтився тепло та рiшуче, стинаючи цiвки пiд корiнь, щораз торкавсь мого волосся. Ти струменi в’язала у снопи й складала у пiвкопи людських марнот. Ти рятувала свiт вiд кари, вiд потопу. Ти рятувала свiт, якого я зрiкаюсь заради пальчика утятого серпом. Спускаючися на дно криницi, глибина якої дорiвнює сподiванню, побачити на деннiм небi помiж зiрок зелених два жовтих згустки свiтлої й тремтячої печалi очей черницi, келiя якої зачинена зсередини.
Криниця глибша вiд самого неба, на самiм днi - веселка, зiткана для тебе. Розпущене волосся тисячами ниток Арiадни - кожному заблудлому волосинка - вказує дорогу iз тванi зубожiння до бази вiдпочинку од щедрот на березi бурштинових очей. Пiду до Цербера, та не пiду з усiма. Мене врятує лише волосся, сплетене у косу. Вiд дiвчини з волоссям кольору соломи, гречки та вiвса, котра живе за межами чужого розумiння i виклала з очей, якi стрiчалися з її очима, мозаїку прозрiння на тильнiм боцi неба, а всi її слова помiряно в каратах, чекаю жайвора, аби принiс її мовчання, що адресоване менi вiд дiвчини, котра не любить телефонiв. - Уже не день. - Iще не день. Твiй ангел в сутiнках iде зi свiчкою. Аж смалить крила, так затуляє, щоб горiла. I божевiлля з божевiль: мiй ангел, як велика мiль, повзе кудись в куток вiд мене i там в пiтьмi кусає вени. Освідчення, або два способи самовбивства Мої слова, наче кров із горла після поранення в груди: - Я не можу без тебе жити!… А ти оповідаєш мені, як любиш сутінки й закохана у дощ. Опиняюся перед вибором: перетворитися у дощ чи розчинитися у сутінках?

Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.