Читать онлайн «Новий Рік у Стамбулі»

Галина Пагутяк

Новий рік у Стамбулі

^{Повість}

Про книжку

Ця річ, яку я назвала повістю, може, й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада, що нарешті дописала її. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось. Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни — це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста, де не було ні сонця, ні троянд, ні тюльпанів, я вирішила написати про це і виставити на суд небагатьох своїх читачів. Я побачила себе в дзеркалі величезного міста, у якому не залишила жодного сліду, хіба що погладила кілька стамбульських котів, які цього потребували.

Мене вразили стриманість і спокій мешканців Стамбула, під якими тлів тихий відчай: могло би бути по-іншому. В очах українців я бачу натомість біль і надію. Я раптом зрозуміла, що іноді слід забути про самоцензуру і цензуру, якою можуть почати мене катувати люди, звиклі критикувати чужу життєву позицію, бо не мають власної.

Це просто історія боротьби інстинкту самозахисту і інстинкту самознищення. Кожна людина переживає такі моменти. Я побувала в найбільших містах світу, але лише Стамбул змусив мене боротись з чорною тінню смерті.

1

Це можна було б написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж вирішила розповідати від себе, про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього.

Бувають роки нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше. Але це доки не зазнаєш вдосталь лиха.

Десь за тиждень до поїздки мені приснилася мама. Ніби вона стоїть під хатою, спиною до вхідних дверей, закутана в чорне, ще менша ніж за життя, згорблена, і в її постаті стільки суму, ніби вона увібрала в себе весь сум світу, весь його розпач. Тому я й не наважилася підійти до неї, озватися. Вона відмежувалась від мене, не потребувала втішання. Не знаю, чому я подумала, що це моя мама. Може, то була якась із жінок мого роду? Або просто моя доля?

А за п’ять хвилин до того, як мало приїхати таксі, щоб відвезти нас з донькою в аеропорт, подзвонила сестра Оксана і сказала, що зруйновано мамин надгробок. Знову. Як і три роки тому, невідомими вандалами, яких ніхто навіть не пробував шукати, хоча мамин надгробок був один з багатьох, що їх порозбивали сатаністи. Теж напередодні Нового року. А я тоді перебувала сама між життям і смертю, і не могла приїхати.