Читать онлайн «Казки»

Андрей Курков

Казки

© А. Ю. Курков, 2006, 2011

© О. О. Ломака, переклад українською, 2019

© А. В. Хміль, ілюстрації, 2006

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Василько і Миколка

Коли сонечко зазирало у віконце лікарняної палати, її білі стіни ставали яскраво-жовтими, ніби квіти кульбабок. Кульбабки цвіли у дворі, і білявий кирпатий Василько, який мешкав у цій палаті уже протягом декількох місяців, часто милувався ними. Кульбабки цвіли й відцвітали, підсихали й розліталися довкола маленькими білими парашутиками. Деякі підлітали до вікна і, якщо воно було відчиненим, залітали у палату. Тоді Василько підходив до летючого парашутика і грався з ним. Дмухав на нього, від чого парашутик злітав до стелі, а потім плавно спускався донизу.

У палаті стояло два ліжечка. На другому ще кілька днів тому лежав Миколка. Але його виписали з лікарні. По нього приїхала бабуся і забрала додому. Щоправда, він лишив Васильку новенького плюшевого кота Фіму. Але кіт Фіма здавався Василькові сердитим. Інші іграшки, які розкладали під стінами палати, виглядали набагато привітніше. Але всі вони були старі й поламані. Автомобілям бракувало коліс, у літачків відвалювалися вже декілька разів підклеєні крила. Навіть ляльок, котрих тут теж було багато, і тих одягнули в давно непраний одяг.

Василько нахилився до дерев’яної вантажівки. Розігнав її рукою і пустив у дальній куток палати.

Вантажівка проїхала кілька метрів і перевернулась. Одне дерев’яне колесо закотилося під його, Василька, ліжко, а друге – під батарею.

Василько задумався. Він пригадав, як Миколка, їдучи, обіцяв навідуватися. Навідувалися до нього рідко. Мама і тато з братиком жили в іншому місті. Приїжджали по черзі раз на два тижні. Частіше приходила нянечка Соня, зачісувала його своїм гребінцем і вчила розкладати іграшки під стіною палати, щоб довкола був «цілковитий порядок». Так вона любила казати.

Цього ранку вона так само акуратно причесала Василька.

– У тебе ж скоро день народження? – запитала вона.

– Так, шість років буде! – усміхнувся Василько, подумавши про майбутні подарунки.

– Нагадаєш, і я тобі тортик спечу! – сказала нянечка Соня.

Йдучи, нянечка Соня спіткнулась об зламану вантажівку і ледь не впала.

– Ой! – скрикнула вона. Потім подивилася під ноги і додала: – Іграшки твої зовсім зламалися! Треба нові придбати!

Залишившись на самоті, Василько знову підійшов до віконця. Визирнув у двір. Прямо під вікном продовжували цвісти кульбабки. Трохи віддалік стояв дитячий майданчик з гойдалками і пісочницею, а ще далі за нею зеленів паркан дитячої лікарні. За парканом іноді проїжджали машини, але їздили вони тут тихо, ніби не хотіли нікого турбувати. Тільки коли по рейках проїжджав трамвай, то його дзенькіт ще довго лунав у літньому повітрі.

Цього ж вечора, після вечері, в палату знову увійшла нянечка Соня. У неї в руках був великий полотняний мішок.

– Нумо приберімо цей мотлох звідси, а завтра я скажу, щоб на нові іграшки грошей дали! – сказала вона.  – Чого стоїш? Допомагай!