Леонід Тендюк
Експедиція «Гондвана»
«Садко» стояв над глибоководною западиною в Індійському океані. Минав останній місяць далекого плавання.
Пасатний вітер стиха лопотів довкола, обціловуючи засмаглих, одягнутих у тропічні шорти матросів, що з самого ранку поралися на палубі.
Ще недавно я теж відчував його пестливий дотик. Потім мене й трьох моїх товаришів для компресію ванн я помістили в барокамеру. Спливло трохи більше доби. З житлового відсіку того гіпербаричного комплексу ми перейшли у так званий дзвін-ліфт. Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат за борт.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко сів на зморшкувату поверхню води.
Прикріплені з боків понтони, два майже такі завбільшки, як і сам апарат, поплавки, утримували його на плаву — корпус занурився лише наполовину.
З човна, що стояв осторонь, у воду, не роздягаючись, скочила людина.
То був наш підшкіпер.
Помах мускулястих рук, і от він уже коло нас. Скинув зі скоби гак, вивільнив нейлонові захвати. Баста!
Тепер дзвін лишався один на один з океаном, дитя, яке відпустило руку од спідниці матері, щоб зробити перший крок у загадкову невідомість.
— Вибир… райте кінці! Чого рота роззявили, кра…кра…краби камчатські? — обтираючи спітніле чоло, гримнув боцман.
Степанович — господар палуби, двометровий, русявочубий велет — на «Садко» прийшов із краболова. «Краб камчатський» (з деяких пір боцман почав заїкатися і окремі слова вимовляв, розтягуючи їх) в його устах завжди іронічне, але не зле, як от і нині.
Матроси поспіхом кинулися вибирати з води трос.
Ось уже кілька місяців, долаючи опір океану, спускаємось ми в його глибини.
Сьогодні знову збиралися на штурм.
Чудасія! Я, матрос палубної команди, завдяки випадку став підводником.
А трапилось таке. Одного разу, коли готувалися до спуску, покалічив руку молодший океанавт. Він надовго вибував із строю.
Капітан, Гордій Гордійович, зібрав екіпаж.
— Чи є серед вас такі, — запитав він, — хто хоче помандрувати в царство Нептуна?
Бажаючих виявилось чимало. Та взяти усіх підводники не могли: батискаф розрахований на чотирьох.
Вибір припав на мене, Василя Гайового.
Боцман бурчав:
— Видри морські, кра…крабові душі! Нікому пра…рацювати, а тут, бач, забира…рають людей.
Проте штурман його заспокоїв:
— Облиш жалкувати, Степановичу! Баба з воза — кобилі легше.
І в'їдливо, як те умів робити тільки він, додав:
— Краще б вони взагалі переселилися під воду — користі з них ніякої.
Все ж, незважаючи на безкінечні боцманові докори й злостивість, мене з палубної команди забрали.
Дрібні хвилі, помереживши гладінь океану, злегка погойдували нашу підводну домівку.
Я припав обличчям до ілюмінатора, але жаданої прохолоди не відчув — товсте скло було недоступне ніякій силі.
Вдалині, на тлі високого неба, окато пломеніло сонце. Встелена іскристим промінням доріжка, неначе звивистий трап, вела від корабля до дзвона. Та нараз океан, небо — все зникло. Нас огорнула темрява.
