Читать онлайн «Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса»

ВОЛЕН

Усе почалося з несподіваного дзвінка о першій годині ночі. Аби розмовою не розбудити чоловіка, метнулась у коридор.

– Алло, Людмила Петрова?

– Так. А хто це?

– Вибачте, що запізно. Моє ім’я Волен.

– Перепрошую? – спросоння перепитала я, почувши дивне ім’я.

– Во-лен. Мені вас рекомендував головний лікар Київського військового шпиталю, де ви працюєте медсестрою.

– Так, я вас слухаю.

– Моїй онкохворій матері потрібна доглядальниця. З головним лікарем я про все домовився. Подробиці при зустрічі. Чекатиму вас завтра о сьомій ранку біля виходу з метро на станції «Хрещатик».

– Стривайте…– тільки й вимовила я і почула у слухавці короткі гудки.

– Що сталося? Хто дзвонив? – запитав чоловік, щойно я повернулася до кімнати.

– Це по роботі,– пояснила я. – Клієнт призначив зустріч на ранок.

– Завтра у тебе вихідний. Ми домовлялися з хлопцями поїхати на природу.

– Вибач, любий. Поїдеш сам. Порибалите чоловічою компанією.

– А якщо ми там гарних русалок зустрінемо?

– Кращої за мене все одно нікого немає. А нам скоро за квартиру платити. Та ще й головний лікар порадив…

– Іди до мене, моя матінко Терезо.

Я підійшла до Миколи, який міцно обійняв мене своєю єдиною рукою. Другу довелося ампутувати після поранення в АТО.

– Люблю! – прошепотів він мені на вухо.

– І я тебе люблю! – притулилась я до чоловіка і погладила його колюче коротко стрижене волосся. – Як рука?

– Досі не розумію, як може боліти те, чого нема,– спробував відбутися жартом Микола.

– Фантомні болі. Усе буде добре. Давай спати,– запропонувала я, умостившись поруч із чоловіком.

Микола вимкнув нічник і притягнув мене до себе.

Наступного ранку за чверть до сьомої я вийшла з київського метро на станції «Хрещатик». На вулиці було прохолодно, відчувалося, що літо змінила осінь. Затягнуте темно-оливковими хмарами небо віщувало затяжний дощ. Клієнта ще не було, тож я взяла каву в кіоску неподалік. Хрещатиком, поспішаючи в буденних справах, уже шелестіли шинами автівки, безтурботно і неквапно ходили люди: хтось вийшов на пробіжку, хтось – вигуляти собаку. Звичайне мирне життя столиці України. Тільки у шпиталі, коли кожного дня бачиш тяжкопоранених молодих хлопців, розумієш, що у країні війна.

До медичного училища я вступила після дев’ятого класу донецької школи. Мати, яка працювала тоді у лікарні старшою медсестрою, наполягла, щоб я пішла її шляхом.

– Усі люди хворіють, люба, тож завжди будеш мати шматок хліба,– прагматично вмовляла вона і додавала: – Ти у мене гарненька, підеш до лікарні, то серед лікарів і чоловіка знайдеш…

Як слухняна донька, я вивчилася на медсестру і кілька років пропрацювала в лікарні. А от із майбутнім чоловіком познайомилася на відпочинку в Туреччині. Далі все як у казці. Микола виявився успішним бізнесменом, заможним, молодим, вродливим. Справили весілля, і необхідність працювати взагалі відпала.