Читать онлайн «Глибше, ніж секс»
Автор Мария Волкова
Марія Волкова
Глибше, ніж секс
Серія «Студентська серія» заcнована у 2019 році
Художник-оформлювач
© М. Волкова, 2020
© М. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
1
Потяги категорії «Інтерсіті» їздили нашими кривими рейками вже не перший рік. Уперше я дізналася про них, коли в один із таких сів мій солдат сорока з гаком років, лишивши на моїй пухкій щоці ледь вологий слід від поцілунку, який невдовзі покрили краплі сліз і дощу. Потяг, який чимось нагадував молодого, щойно вичищеного коня, проковтнув чоловіка, який виховав мене, і повіз на схід, у «сіру зону». От і тепер вагон був чистий і акуратний, всередині нього не було того характерного запаху поїзда, і, чесно кажучи, його навіть трохи бракувало. Він був новий, просторий, і чомусь нагадував потяг із кінострічки «Голодні ігри», в якому трибутів везли на криваву бійню. Ця дивна асоціація змусила мене усміхнутися: побачимо, чи навчання в університеті буде схожим на виживання. Чесно кажучи, я купила вдвічі дорожчий за інші квиток на цей бісів «Інтерсіті» тільки через те, що взялася за це в останній момент, а місць у похмурий старечий вагон з полицями коричневого кольору й купою не завжди приємних стійких запахів просто не лишилося.
Запхавши валізу на верхню полицю для багажу й поставивши на крихітний столик пляшку з водою, яка потім ще кілька разів гепала на підлогу від різких рухів по кривих рейках, я сіла біля вікна, щоб спостерігати за стрімкою зміною декорацій, які транслювалися за шибою. На додачу до безлічі непотрібних речей я взяла також сумку на плече, у якій зовсім ненадійно мостився пластмасовий горщик з квіткою, яку я просто не могла залишити вдома, бо доглядала її ще від першого пуп’янка, пересаджувала і поливала вазон.
Моє місто повільно віддалялося, і картинка за вікном змінювалася на села, а потім – поля.
На якійсь зупинці на місце з лівого боку вагона, біля вікна навпроти, підсіла дівчина, напевне трохи старша за мене. На ній була сіра футболка і рвані джинси-скіні, і ще, здається, чорні «конверси». На шиї висів медальйон, невідомого мені значення, а волосся було зібране у хвіст резинкою, яка майже сповзала по його гладкій поверхні. Можливо, дівчина також вирушила на навчання, бо мала досить громіздку валізу, як і в мене. Коли декорації за вікном з приходом вечора поступово темнішали, а середину вагону залило світло від сонця, що сідало за обрій, я помітила, що дівчина заснула, а мені це чомусь видалося напрочуд красивим. Просто людський сон… Не подумайте, я зазвичай не роблю нічого подібного, але, чорт, це просто було так гарно – у променях сонця і нових меблях вагона… Естетика, вміння бачити красу в простих речах, і вся та мейнстримна фігня, яку зараз усі пропагують, хоча, це і так було зрозуміло давним-давно… Дівчина спала, привідкривши вуста з опущеними кутиками, а якщо увімкнути трохи фантазії, можна було б побачити, як з них витікає цівка в’язкої слини… Я от ніколи не могла спати в потязі. Інколи навіть засинала, подорожуючи автобусом, а ось у потязі – ніколи. Батьки не навчили мене цього, і хіба могли? Коли мільйон років тому ми їздили разом на море, вони спали, а я лежала на нижній полиці плацкарту, туплячись у верхню, без сну. Хоча на ранок наслідків від безсоння не було. Можливо, через те, що була малою й нічим не зайнятою, то звідки було тій втомі взятися? Я взяла до рук смартфон і тицьнула пальцем на червоний кружечок, як раптом голосно пролунав короткий звук, схожий на качине крякання. Так, поки незнайомка спала, я наважилася її сфотографувати, й ледь не спалилася! Сховавши телефон, я боязко зиркнула на дівчину… Хух, не прокинулася!
