Читать онлайн «Тричі не вмирати. Спадок»

Вступ

Вельможний пан у циліндрі з високою тулією і трійці з тонкого англійського сукна стояв на краю стрімкого урвища. Спираючись обіруч на навершя майстерно різьбленої палиці та подавшись уперед, він дивився вниз. Із висоти, доступної не кожній пташині, світ видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна відстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливість помилуватися пишністю недосяжного ідеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собі Землю, коли починав Акт Божественного Творіння і ще не збирався ліпити людину.

Широкі, недбалі мазки величезного пензля. Багато яскравої зелені, плями теплої жовтизни і широка стрічка прохолодної блакиті… А понад цим – дивовижна гра тіней і сонячного світла.

– Ненавиджу… – пробурмотів тихо вельможа, міцніше стискаючи ціпка, наче збирався відлупцювати ним винного в буянні фарб.  – Ненавиджу… – повторив ще запекліше і дещо голосніше. Міг би й заволати на повні груди, та який у тім сенс? Однаково ніхто не почує. Навіть сильний вітер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком і зриваючи злість на безвинній кручі. Вишукуючи погано злежані камені і з грюкотом скочуючи їх по схилу гори.

Кількома метрами нижче, на крихітній терасці пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пір’я. Соколиха відчувала присутність чужака неподалік гнізда, але нікого не бачила.

– Прошу вибачення за запізнення, Повелителю…

Бундючний пан у сірій трійці відірвав погляд од величного краєвиду, невдоволено озирнувся і втупився у зігнуту в шанобливому поклоні худорляву постать у звичайнісінькій селянській свиті. Єдиною яскравою і нехарактерною прикрасою якої був строкатий циганський пояс. З жовтої шкіри, розшитий червоною ниткою і прикрашений безліччю блискучих мідних бляшок.

– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помітним рухом підборіддя відповідаючи на глибокий уклін.  – Я непогано провів час, милуючись околицями. Але надалі не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рідко бувають приступи меланхолії та добродушності.

– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопітку справу ви мені доручили. Я вже геть з ніг збився, вишукуючи бодай-якийсь слід. Той триклятий козак Тиміш, немов крізь землю провалився.

– Маєте слушність, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крім обмовки, все інше – щира правда. Навіть не збагну, з якого боку починати його пошуки.