Читать онлайн «Жарінь. Зупинись, подорожній!»

Перша частина

І

Заколосився травень рум’яним світанком, напучнявілі жита несміливо вклонилися тугими вусиками до землі, струсив росяну пергу з м’якорунних вівсів перепелиний передзвін.

Ранок розглянувся по ланах, що попливли від тракту аж до зарінку над Прутом, придивився до узбіч за гостинцем, і звелись здивовано бровами рожеві хмаринки на обрії: чому нема людей на полі, чому спить Дідицький виселок і Загайпілля дрімає за лісом, ніжиться у міцному світанковому сні?

Тільки пастушка вивела на росу коровину і сонно – бо ж спати хочеться, ще й як хочеться поспати на свіжих досвітках! – мугикала пісеньку про барвіночок у віночку, а люди ще не прокидалися, бо свято було вчора і нині – оте весняне пишне свято.

З гущавинного тунелю на встелену сивим димком леваду вийшли двоє і посміхнулися до сонця, ще продряглі від ранішньої прохолоди.

– То хіба вже вертайся, Василю, я до станції сама піду, – сказала дівчина і чорну косу перекинула на груди, а Василеві до безтями захотілося припасти й поцілувати ту пахучу косу-змію, ті тугі груди, що випиналися під блузочкою і, мабуть, також, як волосся, пахли миртою. Але дивився ранок, і сонце вже піднялося над вершечками тополь ген там за рікою – тож не можна було, та й дівчинка-пастушка перестала мугикати пісню, задивилася, заздрісна й замріяна.

– Бувай здорова, Вірочко…

Тремтіла над головами крислата осика, набухлі росинки зривалися з листків і падали разом з парубоцьким гарячим поглядом на волосся, обличчя, на стулені уста дівчини.

– Вірочко… – прошептав Василь, дивлячись у її великі зеленкуваті очі. – Я… Ми два роки майже отак здибаємося… і не знаю, забава це чи… бо вже нібито й не маленькі…

Дівчина боязко відвела очі, вона знала, що хоче сказати парубок. Та й люди вже подейкують, мовляв, не став Іван Ковбанюків ученим, то хоч його брат Василь ожениться на вчителевій дочці; мати допитливо поглядала на Віру й лукаво похитувала головою, а батько також іноді задумувався над тим, що не маленькі ж вони, не маленькі…

– Я полюбив тебе, Вірочко…

– Не треба, не можна цього казати! – скрикнула Віра.  – Неправда це!

Та Василь не чув тепер уже нічого, рвучко обняв дівчину і шалено впився в її губи. Вона навіть не могла пручатися, лише хитала головою й ображено дивилася в його сп’янілі очі.

Протверезівши, Василь відпустив Віру, та вже не побачив її обличчя. Вона висмикнулась, як риба з рук незґрабного рибалки, і побігла до тракту, залишаючи на росяному мереживі дві темні доріжки.

– Віро! – зойкнув Василь їй навздогін, але дівчина не оглянулася.  – Дурень, дурень!! – заскрипів зубами.  – Куди ти прешся, мужицьке рило?… Пані вона, вчительська дочка, свинопасе!

Вдарив кулаком по стовбуру осики, кулак здерев’янів, дерев’яніло серце. На землю посипалась роса, мов сльози.

З-поза високої зелені жита визирала пастушка, заздрісна й замріяна. Коровина хапала на повну пащу жмуття соковитого хліба, але дівчина цього не бачила. Вона марила про перший поцілунок, ще не знаючи того, що не завжди він приносить щастя.