Читать онлайн «Книга змін»

Андрій Цаплієнко

Книга змін

Оповідання

Передмова

Бруківка біля стадіону Лобановського, архангел Михайло серед диму, кров на Майдані, зелені чоловічки та «поребрики». У пам’яті все ще надзвичайно свіже. Ми не забули, як наближалася війна. У своїй книжці Андрій Цаплієнко показує нам це по-особливому, ізсередини, з іншого боку, у незнайомому для більшості ракурсі. Глибоко й покроково.

Кожне оповідання – це емоція. Вона значно зрозуміліша і ближча, ніж повідомлення з випуску новин. Я, до речі, не обмовився: Андрій саме показує, а не розказує, не розповідає. Йому вдалося, на мій погляд, головне – текст цілковито переносить тебе в книжкову реальність. Події відбуваються вже не з героями, а з тобою, читачем. Кожне оповідання ти мимоволі пропускаєш крізь себе. Можна сказати – проживаєш. У голові виникає чітка візуалізація. Читаєш і відчуваєш, як твій одяг пройнявся запахом вогнища. А потім серце б’ється дедалі частіше. Ще б пак: не щодня, коли на тебе оголосили полювання, ти в джипі малознайомої людини вночі порушуєш державний кордон і мчиш Луганською областю. Розумієш, що готовий до всього. І, проїжджаючи блокпост, за яким невідомість, чуєш характерний «клік-клак» у виконанні автомата, якому в патронник досилають набій. Клік-клак, що наближає війну. Її наближало багато що.

Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Перші повідомлення про збиту «пташку», як висловився на своїй сторінці в Інтернеті той, хто її збивав. Це була реальність, у яку мозок просто відмовлявся вірити.

Дуже багато болю й емоцій. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознімок. Ні, не тіл, пристебнутих пасами до авіакрісел. І навіть не дитячих іграшок серед уламків. Мене паралізувало фото знаменитого путівника «Lonеly Planet», який просто лежав на траві неподалік крісел. «Bali, Lombok» – було написано на обкладинці. Я дивився на фото й уявляв себе на місці цілком конкретної, добре зрозумілої і близької мені людини. Хтось мріяв про Індонезію, збирав гроші, відпрошувався в керівництва, складав маршрут. І був уже на порозі мрії, коли клацнув застібкою свого паса безпеки в кріслі Боїнга з трьома сімками на борту. І помер щасливим. Із путівником у руках. Смакуючи мрію. Помер практично миттєво: розгерметизація салону на висоті майже десяти кілометрів не дала зрозуміти, що життя і мрію обірвали підступна тактика й війна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думці не мав, що на тій війні загине.

Тоді я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Більше ніж за рік Цаплієнко раптом повернув мені ці відчуття, причому глибші, ніж у перший раз. Творча реконструкція останніх годин життя Боїнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону літака. Щоб переживати й боятися до кінця, хоч і знаєш, яким він, кінець, буде. Це оповідання – основа для фільму, який збере на фестивалях багато премій. А книжка – альтернативний підручник з історії, у якому правда залишиться не в цифрах і фактах, а в емоціях, зрозумілих кожному.

Дмитро Комаров, телеведучий, мандрівник

* * *

Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначає наше майбутнє