Читать онлайн «Чужа кров»
Автор Гарфанг
Гарфанг
Чужа кров
Частина перша
Як добре, коли яблуні розквітають! Аромат у них не такий сильний, як у вишень, але куди п’янкіший. Мов медом повітря просякнуте, і хороше так дихається ним!
Сядеш так, озирнешся довкола – і ніби тільки і є на світі ці дерева в біло-рожевих квітах, трава зелена й теплий вітер, що так і заколисує, і відносить думки кудись далеко…
Зелена стіна верболозу, що слугував замість паркана навколо маленького обійстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати її від невсипущого ока сусідки – баби Райки. І слава Богу! Не бачить – то і не буде знову гудіти чоловікові, що «твоя Горпина годинами витріщається на що-небудь, або гав ловить, а діла робити не хоче…» Та ну його, те діло! Хіба усе переробиш? З досвітку до смеркання товчешся, світу білого не бачиш, а того діла менше не робиться… Та й допомоги нема ніякої, все на її руки. Чоловік хіба в полі працює, а так – усе більш у пана наймається на всеньке літо, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидві вже не в колисці – одній шість років, другій чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хаті лишити – старша за меншою пригляне.
– Мамо! Оленка б’ється! – долинув крик з-поза хати.
Посидиш тут…
Побігла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малі поторохтіли далі, тільки смуга за ними. Діти… Тільки і їхнього, поки ще не попідростали…
Вечоріє.
Треба далі йти щось робити…
І лише коли зорі повідкривали очі і без цікавості стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти і сісти під хатою.
Тиша тепер…
Ніч уже, спить малеча. А чоловіка не буде аж до п’ятниці.
Чи сумно їй одній? Та нема вдень коли сумувати, а вночі… Хіба вийде вона отак, посидить, на зорі подивиться, коли чоловік вдома? Одній теж непогано. Спокійно.
Ніхто не кпинить тебе, не дорікає, нікому догоджати не треба…А ніч така ясна, місячна, що хоч до ранку сиди.
Замріявшись, жінка геть не рахувала часу. Та і навіщо його рахувати? Весняні ночі короткі, скоро й сонце встане, а тоді – знову день і все спочатку. Коли ще можна відчути себе майже вільною? І в дівоцтві рідко коли вдавалося вивільнятися з-під пильного материного ока, а коли заміж вийшла – то й мови немає. Степан на десять років від неї старший, і серйозний чоловік. Порядок любить, і щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за інших гірша? І корові, й поросятам дає раду, і городина родить, і діти ситі й здорові, хвала богові… Та все одно – не догодиш. І що тут сказати…
Але думки її вже відірвалися від звичного свого кола щоденних турбот і злітали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольські очі – небесні зірки. І так хороше було на серці, і так чомусь тужно…
Аж раптом якийсь різкий звук вирвав її із задуми: бемкнуло кілька разів голосно, ніби десь дзвін ударив. Аж підхопилася; але які ж дзвони уночі?
А тут ще й з боку лісу крик долинув – та страшний такий! Чи звіриний, чи людський. А ліс недалеко – ще дві хати, та й ліс, хатина їхня на самій околиці…
Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.
