Олег Авраменко
Небо, повне зірок
Розділ 1
Новачки
Я вже й забув, яке небо на Марсі – брудно-синє, майже сіре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я відвикнув від тутешнього розрідженого повітря, сухого колючого вітру і жорстокого холоду, що проймав аж до самих кісток. Але найнеприємнішим був всюдисущий марсіанський пісок, який миттю забився під одяг і зарипів у мене на зубах, щойно я вийшов назовні через пасажирський люк шатла й зробив кілька кроків униз по трапу.
Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторіч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квітучий, благодатний світ виявилося не до снаги. В результаті вийшла така собі суміш Сибіру, Сахари й Гімалайського високогір’я.
Слідом за мною по трапу спустилася Курінна. Її струнку постать щільно огортав утеплений кітель з електронагрівом, тому, на відміну від мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цілком комфортно на холодному марсіанському вітрі. Ми разом дивилися на невеликий білий ґравікар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме відчалив від будівлі космопорту і швидко помчав над літним полем, прямуючи в наш бік.
Я згадав той день, коли на такому ж шкільному карі (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирічного хлопчиська, підвезли до орбітального шатла й представили капітанові корабля «Амстердам» Ґільєрмо Лопесу – моєму першому командирові. Під його орудою я прослужив до двадцяти років, потім Лопес перевівся в Дослідницький Департамент, і капітаном «Амстердама» став старший помічник Бережний, а я посів його місце другого пілота і старпома. Втім, на цій посаді я пробув недовго, лише три з половиною роки, після чого здійснив черговий кар’єрний стрибок і отримав під своє командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачків.
– П’ятнадцять років не була на Марсі, – задумливо промовила Курінна. – Відколи закінчила школу. А ти, кеп?
– Тринадцять, – відповів я. – Також після школи.
І ніколи не хотів повернутися.Ми обмінялися розуміючими поглядами. Мало хто з випускників Марсіанської Зоряної Школи мав теплі чи бодай ностальґічні почуття до своєї альма-матер. Сім років навчання в ній були аж ніяк не найкращою порою нашого життя. Школа відібрала в нас дитинство, і цього ми їй вибачити не могли. Та це зовсім не означає, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад і заново прожити шкільні роки, то особисто я залишив би все як є. Інші, гадаю, вчинили б так само.
Ґравікар зупинився, і з нього вийшло троє підлітків у кадетських формах – два хлопця та дівчина; в руках вони тримали валізи з особистими речами. А супроводжував їх, на мій превеликий подив, той самий капітан Лопес. Після його переходу в Дослідницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми більше не зустрічалися: «Амстердам» перевели на найдовший колоніальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес місяцями пропадав у далеких експедиціях, і так уже склалося, що наші шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як і раніше, в інформаційних мережах Землі та інших планет реґулярно з’являлися його нові статті з астрофізики. Причому особливо шукати не доводилося – всі провідні університети неодмінно вносили їх до своїх каталоґів найважливіших новинок. Капітан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.