Кобилянська Ольга «У неділю рано зілля копала»
белый сепиа серый

Читать онлайн «У неділю рано зілля копала»

Автор Кобилянська Ольга

Ольга Кобилянська

В НЕДІЛЮ РАНО ЗІЛЛЯ КОПАЛА

Повість Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,Бо на вечорницях дівки чарівниці,Солому палять і зілля варять,Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять. Тамта одная чорнобривая,То чарівниця справедливая!І чарівниця і зілля знає,Тебе, Грицуню, заздрісне кохає!В неділю рано зілля копала,У понеділок пополокала,А у вівторок зілля варила,В середу рано Гриця отруїла. Прийшов же четвер – Гриценько умер,Прийшла п'ятниця – поховали Гриця;Сховали Гриця близько границі,Плакали за ним всі молодиціІ хлопці Гриця всі жалували,Чорнобривую всі проклинали;Нема й не буде другого Гриця,Що 'го зігнала з світу чарівниця!В суботу рано мати доню била:«Нащо ти, суко, Гриця отруїла?Не зналась того, що зілля уміє?Що Гриць сконає, нім когут запіє?»«Ой мати, мати! Жаль ваги не має —Най ся Грицуньо у двох не кохає!Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:Із чотирьох дощок темная хата!»

Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах.

Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

Ліси тих гір – старі, непроглядні…

В ногах одної гори, названої Чабаниця, до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротке каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначе б хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли… Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум…

Тужливо рослося деревині по верхах.

Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тієї знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень – вони держались враз.

Зеленіли смереки, ослонюючи і окидуючи густою тінню хату славної багачки, побожної і строгої господині Іванихи Дубихи.

В городі її пишалися цвіти, відколи вона лише віддалася.

Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася. А повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що її город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би їй без цвітів видався гірше пустині.

Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав.

Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.