ДРАКОН Зачепившись за місячні стіни, Розколовши озерний граніт, Я востаннє народжений з піни, Вилітаю у гаснучий світ. Мчать під крилами Йорки й Камчатки. Сяють зціплені ікла мої. Є у світу чотири початки. Є у світу чотири краї... Вітер пестить мої блискавиці. Липне світло до ваших зіниць. От і все, мої судді і вбивці, Якщо хочете, падайте ниць. * * *
І. Ш.
Я маленький – мені не пишеться. Ти велика – у тебе небо. Нас чекає собака Вишенька. Нам поплакати трішки треба. Стільки в ночах всього намішано. Слимачок наш ховає ріжки. Нам не страшно - нам просто місячно. Нам поплакати треба трішки. * * *Ну от і все. Вона приходить знову. І мовчки пальці в кучері кладе. – Твій білий кінь стоптав земну основу. – Твій чорний кінь примчав тебе в ніде. А далі ніч. А далі буде просто. Вбіжить Овлур і звернеться на "Ви". І буде дощ. І буде час і простір. І довгий шлях під крилами сови. * * *Очі в них криваві, як неділя. Ночі їхні білі і гніді. Коні потойбічного весілля, Купані на зоряній воді. Перший кінь упав на краї світу, Другий кінь упав на краї дня. Третій кінь пішов топтати вітер. П'єте воду, – згадуйте коня. Там де тіні келихами дзвонять В небо оливкове від олив, Сивий циган, звихнутий на конях, На останок стайню запалив. * * *
С.
М.
А я все ходжу, ходжу по дощах. Старий острожник з вічною клюкою. Колись і Вам явлюся при свічах. І розкажу про все, чого не скоїв. Ще дзвонить дзвін. Ще славиться цей світ. Іще дрижить печаль його бездонна. І п'є бокал за сотні ваших літ. Кульгавий привид п'яного Війона. Вас не лякає сива-сива тінь, І чорна кров, запечена на скроні... Хай буде так. У вічності. Амінь. Допоки степом ходять білі коні. * * *У ліхтарях скінчилася весна... Оце і називається згасання. Я перший раз лишився без вікна. Моя печаль у Всесвіті остання... "А далі ж як?" – спитаю в тишини. Вона озветься хриплою струною. На звук не дочекається луни. І лишиться до ранку тишиною... * * *Він же знає, знає Місяченько. Бо на те він – Місяць, а не хтось. Всіх, кому було недалеченько. Всіх, кому дійти не довелось. Він же знає. Знає та не каже. Лиш на схилі Чорної ріки Білим потом, білим потом маже Лики звірів, виючих в роки... І щоніч, закутавшись у славу, Крізь усе князівство степове, Він кудись на вічну переправу Жеребця каурого зове... Ну а потім язиком собачим Хлебче кров з осикових сердець. Ні. Мабуть не все іще він бачив... Бо не йде каурий жеребець.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
