Читать онлайн «Вчителька, дочка Колумба»
Автор Вильгельм Мах
Вільгельм Мах
Вчителька, дочка Колумба
Звати її Агнешка Жванець, і в цю мить вона саме про це й думає. Кому першому на новому місці я прокажу своє ім’я, прізвище? Кого першого зустріну і як він сприйматиме моє ймення: чи так от звичайно й байдуже, або ще й байдужіше, як ось я зараз. Переповнений автобус підстрибує на вибоїнах шосе, норовливо погойдується разом зі спітнілими пасажирами, що тісно збилися в гурт. Роки війни помітні ще й сьогодні, дивується Агнешка. Їхні сліди все ще не зникли з облич та одягу людей; у цьому випадково зібраному, строкатому гурті пасажирів вона відчуває застиглу гнітючість, загрозу і непевність. А може, це тільки видається? Є ж тут і групки-острівки статечних людей, знайомих між собою, людей, котрі, напевне, вже непогано влаштувалися в цьому краї. Дехто позиркує на Агнешку досить, часто, частіше, аніж на інших, інколи начеб з посмішкою, однак надто скупою й невиразною, щоб на неї відповісти. Може, це Флокс, маленький спанієль, на колінах у неї привертає їхні погляди. А може, ця кретонова сумка, яку вона пильно оберігає від агресивного ліктя сусідки, котру, либонь, зацікавило-таки, що то за скарб з гострими ріжками й невиразною формою ховається в ній.
Ні, не зацікавило. Сусідка відвертається до вікна, й Агнешка смутнішає. Вона чужа, нетутешня, не причетна до приятельських розмов, що точаться довкола неї. І, напевне, негарна, та ще й в такій пилюці, такої теплини! Просто — в спеку, яка буває хіба що в липні, а не в пору пізньої осені. Та й виглядає вона, напевне, як опудало в оцій спортивній куртці й картатих штанях. А в те вікно навіть не варто й поглядати, моя ти добродієчко з ліктем, бо ж біла курява, мов заметіль, аж піниться.
Найохочіше збудила б Флокса, нахилилась би над його єдвабним вивернутим вушком та й нашептала б йому про все, що почуває, або й про будь-що. Та сором. Флоксе, сплюху такий, ми вже нібито й доїжджаємо. Ти радієш? Що? Відвезуть нас бричкою, а може, й автомашиною, викупаємося, повечеряємо смачненько, не переїдатимемося, звісно (щоб нам добре спалося), хоча нас, напевне, й припрошуватимуть, як то роблять всі гостинні селяни. Може, подадуть нам пиріжки й кисле молоко, га? Флоксе, цуцику мій, на першу в житті посаду їдемо, невже це тебе не тішить? Флоксе, прокидайся вже, заскімли хоч, бо щось дуже вже лячно.Агнешка готується до виходу, здіймає з полиці валізу та несесер. Багаж чималий, та ще й Флокс! Клопоту багатенько. Огрядна тітонька з кошиком, накритим зверху рядниною, зауважує:
— А куди це ви так, добродійко? Іще ж не зупинка.
Доведеться, отож, застрягнути в оцій тисняві. Флокс крутиться, надокучає, видирається передніми лапами на Агнещині плечі, уперто намагається утримати рівновагу.
Потім, радіючи успіхові, задоволено лизнув у вухо найближчого солдата. Та Агнешці не доводиться й перепрошувати: солдат, видно, нічого й не відчув, бо надто вже захопився розмовою з якимсь добродієм у робочій спецівці. Але вже перша, мимоволі почута фраза пригашує Агнещин настрій. Неголосна мова робітника звучить густо, докучливо урочисто; оповідаючи, він постукує чорними від смоли пальцями по гудзику на куртці піхотинця, позиркуючи довкола з якимось острахом, і саме тому незручно підслуховувати.
