Читать онлайн «Кабульський книгар»

Осне Саєрстад

Кабульський книгар

Передмова

Султан Хан був одним із перших, кого я зустріла в листопаді 2001 року в Кабулі після шеститижневого перебування в загонах бойовиків Північного Альянсу — у пустелі неподалік таджицького кордону, у горах Гінду-Куш, у Панширській долині і в північних степах. Увесь цей час мій побут був підпорядкований невпинному наступу військ: мені доводилося їхати в кузові бортових вантажівок, у бронетранспортерах, верхи на конях чи пересуватися пішки, а спати — на кам’яних помостах і в глиняних халупах. Повалення режиму талібів вивершило цей рух і я разом із частинами Північного Альянсу дісталася до афганської столиці.

На одній із кабульських вулиць мою увагу привернула книгарня, де я й познайомилася з її власником — елегантним посивілим чоловіком. Після проведених у поросі та руїнах тижнів, де всі розмови точилися навколо військової тактики й наступу, погортати сторінки книг і поговорити про літературу та історію — було ніби ковтком свіжого повітря. Магазинні полиці були заставлені книжками різними мовами: збірки поезій, афганські легенди, книги з історії, романи. Султан Хан був чудовим продавцем. Коли я вийшла з його крамниці, то несла з собою сім книг. Потім, коли траплялася вільна хвилина, я часто відвідувала книгарню, щоб переглянути книги й поспілкуватися з цікавим співрозмовником-книгарем, афганським патріотом, який раз у раз зазнавав утисків і принижень від своєї країни.

— Спочатку мої книжки палили комуністи, потім їх нищили моджахеди, а насамкінець — знову палили, тепер уже таліби, — бідкався він мені.

Я годинами вислуховувала його розповіді про боротьбу з різними режимами та їхніми цензорами, про те, як він ховав книжки від поліції, роздаючи їх знайомим — і нарешті, як відсидів за це у в’язниці. Султан Хан був людиною, що намагалася рятувати мистецтво та літературу своєї країни, тоді, як низка диктаторів докладала усіх зусиль задля їх нищення. Для мене він був живою частиною історії афганської культури: книгою з історії на двох ногах.

Якось він запросив мене додому на вечерю. Родина — одна з його дружин, сини, сестри, брат, мама, кілька кузин — усілися на підлозі навколо щедрого частування.

Султан переповідав історії, сини сміялися й жартували.

Атмосфера була приязною, а страви сильно контрастували з тією їжею, якою ділились бойовики в горах. Утім, я швидко помітила, що жінки якісь неговіркі. Гарна Султанова дружина-підліток тихо сиділа біля дверей із дитиною на руках. Його старшої дружини в той вечір не було. Інші присутні жінки — лише відповідали на питання, приймали похвалу за страви, але ні разу не почали говорити першими.

Після вечері я сказала собі: «Це Афганістан. Цікаво було б написати книжку про цю сім’ю».

Наступного дня, зайшовши до Султанової книгарні, я розповіла йому про свою ідею.

— Дякую, — усе, що він відповів.

— Але ж це означає, що мені треба буде переїхати до вас і жити з вами.

— Ласкаво просимо.

— Мені доведеться постійно бути з вами, жити, як живете ви: з вашими дружинами, сестрами, синами.

— Ласкаво просимо, — повторив він.