Читать онлайн «Навіщо читати»

Навчитися читати

Навіщо я читаю? Для мене читання, цілком певно, процес настільки ж природний, що й ходіння. До того ж я читаю й під час ходьби. Хіба перекажеш, скільки зустрічей я мав завдяки цьому! Не один паризький автомат оплати на автостоянці був зворушений, почувши від мене «перепрошую, месьє», коли я, читаючи на ходу ту чи ту книжку, на нього наштовхувався. Втім, те, що якась дія виконується настільки спонтанно, як ходіння чи читання, не означає, що про неї не варто міркувати. Не все можна виправдати спонтанністю. Вбивства ж бо теж бувають спонтанними.

«Спонтанно». Спершу я написав «природно». Однак читання менш природне, ніж ходіння. Це навіть один із найбільш набутих актів. Інколи непростий. Не кожному читання дається легко. Цікаво було б це дослідити. Чи легко навчилися читати ті, що читають багато? Що до мене, то це відбулося легко, майже одразу. Впродовж кількох днів мені казали повторити Б, А, БА, аж раптом усе відкрилось. Я почав читати. Можливо, тому, що це сталося з деяким запізненням; на підготовчому році; мені тоді було п’ять. Уже цілий рік я жив із почуттям обурення. Більшість моїх товаришів навчилися читати на останньому році перебування в садочку. «А чому не навчають мене?» — без угаву допитувався я у своїх батьків. Вони могли відповісти тільки одне: «Така методика твоєї школи. Ти маєш почекати підготовчого курсу». Я ж тикав пальцем на все написане, що мені потрапляло на очі — афіші, щити, журнальні обкладинки, — і запитував: «Що тут написано?».

П’ятирічні діти дуже розумні. А ще наївні. Здавалося, що написане дасть мені змогу збагнути все, що діється довкола. Воно діялося відкрито, але таємничо. Якою ж була не стільки причина всіх цих подій, скільки їх поєднання? Як усе це пов’язано? Ніде правди діти, до написаного я відчував абсолютну довіру. А от щодо слова мав сумнів. До слів моїх батьків передусім. Його силу я відчув раніше, ніж припустив його тонкість, тим самим її оспорюючи. У мене завжди були проблеми з авторитетом. Навіть тепер ніщо не обурює мене так, як те, що називають авторитетними аргументами, які, як відомо, полягають у посиланні на чийсь буцімто авторитет, щоб зупинити потік запитань. І протистоять дивовижному міркуванню, воно дивовижне, бо спирається на довіру. Авторитетні аргументи спираються на зневагу. Противагою моїй недовірі до авторитету була моя майже магічна віра в написане. Фраза — це ключ, вважав той маленький варвар, яким я тоді був. До того ж фраза значною мірою подібна на ключ. Чорний, довгий, з хвостиками, схожими на значок седій[1], що нагадують шипи, котрі видніються зі ствола, я не знаю цього слова. Ось вона, додаткова корисність слів — вони дають змогу економити фрази. В’язка ключів, якими були бібліотеки моєї сім’ї, відчинять мені двері до Скарбу. Написане було річчю абстрактною і незацікавленою, яка промовляла не для того, щоб щось отримати.