Читать онлайн «У лісі-лісі темному»

Рут Bea

У лісі-лісі темному

Для Кейт та тих трьох із п'яти. З любов'ю.

У темному-темному лісі був темний-претемний будинок.

А в тому темному-претемному будинку була темна-претемна кімната. А в тій темній-претемній кімнаті була темна-претемна шафа.

А в тій темній-претемній шафі був… скелет.

Народна творчість

Я біжу.

Біжу крізь залиті місяцем ліси, гілки зачіплюються за одяг і рвуть його на клапті, ноги плутаються в засніженій папороті.

Ожина ранить руки. У горлі зшерхло. Болить. Болить геть усе.

Але я біжу. Принаймні я ще можу це робити.

Завжди, коли біжу, в голові рояться якісь слова. Час, що хочу наздогнати, чи розчарування, які хочу розтоптати об асфальт.

Але цього разу всередині лунає лише одне слово, єдина думка.

Джеймс. Джеймс. Джеймс.

Я мушу туди добігти. Я мушу добігти до дороги, перш ніж…

І ось нарешті чорна смужка асфальту, освітлена місячним сяйвом. Я чую гудіння мотора, воно наближається, білі лінії сяють. Вони такі яскраві, що ріжуть очі, чорні стовбури дерев — наче рубці на тлі фар.

Я запізно?

Я змушую себе подолати останні тридцять метрів, перечіплююся через колоди, серце стугонить у грудях.

Джеймс.

І я таки запізно — машина надто близько. Мені її не зупинити.

Я лежу на асфальті, витягнувши руки вперед.

— Зупинись!

1

Болить. Усе болить. Світло в очах, головний біль. У ніздрях тхне кров’ю, від неї липкі руки.

— Леоноро?

Десь крізь туман болю пробивається голос. Я намагаюся поворухнути головою, вуста не спроможні вимовити ні слова.

— Леоноро, ти в безпеці, ти у відділенні швидкої допомоги.

Голос жінки. Він звучить чітко і голосно. Від нього болить.

— Слід когось повідомити?

Я знову намагаюся похитати головою.

— Не рухайся, — відповідає вона.  — У тебе травма голови.

— Норо, — шепочу.

— Зателефонувати Норі? Хто така Нора?

— Я… це моє ім’я.

— Гаразд, Норо. Не хвилюйся. Боляче не буде.

Проте це не так. Усе болить.

Що трапилося?

Що я зробила?

2

Щойно прокинувшись, я знала — сьогодні день для пробіжки парком по найдовшому моєму маршруту на п’ятнадцять кілометрів. Осіннє проміння пробивалося крізь плетені штори, вкриваючи позолотою постіль. Пахло дощем, що йшов уночі. За вікном кінчики листочків платана набували золотаво-коричневого відтінку. Я заплющила очі, потягнулася, дослуховуючись до цокання та гулу опалення, приглушеного гуркотом машин, відчуваючи кожен м’яз і насолоджуючись новим днем.

Я завжди починаю ранок однаково. Можливо, через самітне життя, що дає можливість проростати твоїм звичкам. Жодного стороннього втручання, жодних сусідів по кімнаті, котрі випивають залишки молока, жодних котів із клубками їхньої шерсті на килимі. Ти знаєш, що річ, залишена вчора у шафці, вранці опиниться знову у шафці. Ти контролюєш усе.

А можливо, річ у роботі вдома. На відміну від звичного графіку, дні з легкістю перетворюються на хаотичні, змішуючись докупи. Таке буває, що о п’ятій вечора я ще досі у піжамі, а єдина жива душа, котру сьогодні бачила, — молочник. Бувають дні, коли не чую жодного людського голосу, окрім радіо. Але знаєте? Мені це навіть подобається. Нормальне життя письменника у всіх його барвах — ти наодинці з голосами у своїй голові та виліпленими тобою героями. У тиші вони оживають. Проте це не завжди найкорисніший спосіб жити. Що не кажи, а режим важливий. Він дає те, за що можна зачепитися, що відмежовує будні від свята.