Annotation
Валерій і Наталя Лапікури — в недавньому минулому популярні журналісти-політологи телеканалу УТ-1 (програми «Акценти», «Югославія. Мертвий сезон» та ін. ) дебютують у новому для них жанрі — детектив у стилі ретро. У ваших руках — перша книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава».
Інспектор Київського карного розшуку Олекса Сирота — не вигаданий персонаж. Офіцер з майже таким прізвищем, давній друг авторів, справді працював у столичній міліції в 70-ті роки тепер уже минулого століття. Це були часи, коли, за всіх гримас соціалістичного ладу, міліція, в усякому разі, краща її частина, чесно виконувала свій службовий обов'язок захисту простої людини від зазіхань злочинного світу. І не провина Олекси Сироти та його колег, що нині слово «мент» з напівжартівливого перетворилося в лайку.
Інспектор Сирота (точніше, його прототип) трагічно загинув наприкінці 70-х. Його друзі — Валерій і Наталя Лапікури — воскресили інспектора в своїх книгах.
Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Кавовий млинок
Покійник «по-флотському»
Валерій Лапікура, Наталя Лапікура
Покійник «по-флотському»
Кавовий млинок
(необхідна передмова)
Кавовий млинок зі зламаною ручкою — ось і все, що перепало мені у спомин про Олексу Сироту. Решту його речей розтягли сусіди. Чому ніхто не накинув оком на цей витвір Єреванського заводу «Метиз» — дві причини. По-перше, культура мелення кави вручну обірвалась у Києві з остаточним встановленням радянської влади 1920-го року і надалі так і не відродилася. По-друге — зламана ручка. Мій друг Олекса Сирота, бувало, говорив:
— З вірменами ризиковано мати серйозну справу, бо щось та схалтурять. От візьмемо млинок: жорна гарні, а ручка — полова.
Млинок Сирота вициганив у когось із своїх знайомих.
Вони через своє винятково гречкосійське походження мололи у ньому перець. «Село! І серце відпочине…» Але якраз отой присмак перцю згодом надавав Олексиній каві абсолютно неповторного смаку. Саме тому мій друг Сирота мужньо терпів тортури, які завдавав уламок ручки під час процесу мелення. Знайти щось милосердніше Олекса так і не спромігся. Що поробиш — у кожних часів свої дон-кіхоти і свої млини.
Ми познайомилися у високих коридорах колишньої Першої Київської класичної гімнази, нині — гуманітарного корпусу Національного університету на бульварі Шевченка. Мій філологічний факультет був, як і зараз, на третьому поверсі, а Олекса довбав класичну філософію на другому. «Троячка» з політекономії соціалізму, яку я одержав з третьої перездачі, за звичаями тих років назавжди перекрила мені шлях в омріяну науку. Я подався у другу найдревнішу професію — журналістику. Олекса Сирота, хоч і не конфліктував з марксистсько-ленінським вченням, однак зізнався якось, що залило воно йому сала за шкіру добряче. Замість аспірантури, куди його запрошували як відмінника навчання і члена парти виринув мій друг у лавах Київського карного розшуку Головного управління МВС УРСР по місту Києву. Як кажуть психологи, спрацював класичний «ефект Коті». «Ефект Коті» — назва феномену походить зі старого анекдоту про чоловіка, його дружину і її коханця. Оцей бахур, ледь не прилапаний на гарячому, встиг заховатися до шафи зі зразками парфумів славетної фірми «Коті» — чого вони були в квартирі коханки, то не головне. Суть у тому, що над ранок бідолаха вилетів із шафи з диким зойком: «Дайте швидше лайна понюхати!» Оце і є «ефект Коті».
