Читать онлайн «Розгром»

Автор Иван Багряный

Іван Багряний

РОЗГРОМ

Повість-вертеп

«Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних, як леопард, прозірливих як ЧеКа, і вільних, як Воля»…

М. Хвильовий

Світлій пам’яти поета і товариша —

МИХАЙЛА ПРОНЧЕНКА,

що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився,

і нарешті був розстріляний в Кривому Розі ґештапівськими посіпаками в 1943 році, —

цей твір про трагедію покоління

присвячую.

Автор

І

Коли надходить ніч і сон утікає з очей, а напружені нерви гудуть і вібрують, як дроти на буремних роздоріжжях, тоді…

Вона встає передо мною… Ольга…

Вона встає передо мною, як символ, як прообраз цілого покоління, поставленого грудьми проти трагічної епохи віч-на-віч, в нерівнім — до розпачу, до трагізму нерівнім! — двобої; покоління сміливого і затятого в понурій рішеності, і непримиренного в своїй трагічній, неупокореній гордості. Вона встає, як саме це покоління, розіп’яте на перехрестях Історії…

… З простреленим чолом, гола, заморожена і так виставлена на позорище, стоїть вона, як мармурова статуя, посеред великої площі, гордо закинувши голову в небо… дивиться в нього великими скляними очима, мов би позиваючи самого Бога, кидаючи йому розпучливо-зухвалий виклик…

Поругана і все ж таки незаймано-прекрасна в своїй божественній вроді і в своїй незрівняній гордості, скована жорстоким холодом і все ж динамічна, обернена в кричущу емблему, в символ, в апотеозу безоґлядної мужньости, гордости і зневаги…

Умертвлена — і все ж таки безсмертна.

Змордована — і все ж таки неподолана…

Це Вона!. .

І це вже не особа, ні. Це сама душа цілого покоління…

Натягнуті нерви вібрують і гудуть, її образ обертається в зливу, в сліпучу, мерехтливу повінь облич, рухів, подій, нездійсненних мрій і сподівань і здійснених мук, стогонів… вогню… і крови… Вогненна повінь, вибухнувши раптово, розливається, мов лявіна з воскреслого вулкану «Вчорашнього», гуготить шалено, спалюючи мряковиння рефлексій «Сьогоднішнього» — мряковиння ницости й фарисейства, спекулятивної метушні й духовного ліліпутства… Воно береться попелом і опадає.

Тріюмфально, крізь цей туман межичасся, змиваючи, як Фенікс, з диму і полум’я, з центру хаосу епохи, знову і знову встає вона і височить над мерехтливою віхолою — сяє, як прапор, вистрілений в небо, як клич, вирізьблений вогненними лезами над надгроб’ям доби, — довгої, жаскої і кривавої… Жахтить, як монумент над серцями трагічно поляглих — незчислених і ніким неоплаканих, безіменних героїв і мучеників.

…Душа покоління… Це ж їхня душа — отих «сильних, як леопард», суворих, як камінь, і «вільних, як Воля»… і звичайних, як чорна земля…

Повінь миготить і клекоче… Виламуючись з-під кори утоми і забуття, вибухаючи в найменших заломинах мізку, вона плине нестримним сліпучим потоком і гуготить серед глупої ночі, — з мукою, з болем прагнучи вирватись геть і прокотитись світами, як виклик, як протест, як постріл у очі сліпих і байдужих, як вогненне слово трагічноі і великої правди.

Та ба… Оглух до нас світ…

Під склепінням повік завивається усміх, і хтось салютує з хаосу похмуро і гордо: