Читать онлайн «Смерть у Бреслау»

Марек Краєвський

Смерть у Бреслау

А нині — час всевидючий викрив шлюб,

Що цим ім’ям був негідний зватися,

Дитя з отцем рівняючи [1] .

Софокл. Цар Едіп.

I

Дрезден, понеділок 17 липня 1950 року.

П’ята година пополудні

Липнева спека була нестерпною. Завідувач відділення психіатричної лікарні Ернст Беннерт провів долонею по великому лисому черепу. Тоді уважно, наче хіромант, глянув на мокру долоню. Пагорб Венери був липким від поту, на лінії життя виблискували його дрібні краплини. Дві мухи судомно впивалися в слід, залишений на цераті склянкою солодкого чаю. Вікно кабінету заливало сяйво безжального заходу сонця.

У кабінеті сидів ще один чоловік із лискучою чорного чуприною. Спека, здавалося, анітрохи йому не заважала. Він з насолодою підставляв під сонячні прикрашене вусами обличчя із паростками щетини. Тоді потер щоку долонею, на тильному боці якої напружився витатуйований скорпіон. Чоловік глянув на Беннерта. Його примружені від сонця очі враз стали уважними.

— Ми обидвоє знаємо, лікарю, — промовив він із виразним чужомовним акцентом, — що ви не відмовите організації, яку я представляю.

Беннерт це знав. Він поглянув у вікно й замість колись показної, а зараз обшарпаної кам’яниці на розі, побачив заледенілі сибірські простори, замерзлі ріки, снігові замети й людські кінцівки, що стирчали звідтіля. Побачив сарай, у якому кістяки в продертих мундирах змагалися за місце біля залізної пічки, де жеврів вогонь. Один із них нагадував Беннертові попереднього директора клініки, доктора Штайнбрунна, який півроку тому не дав згоди Штазі[2] на допит одного з пацієнтів.

Протер очі, підвівся й перехилився через підвіконня.

Знайома картина: молода мати картає неслухняну дитину, хурчить вантажівка, що перевозить цеглу.

— Авжеж, майоре Махмадов. Я особисто впущу вас у відділення й ви допитаєте пацієнта. Ніхто вас не побачить.

— Цього мені й треба. Отже, до побачення опівночі. — Махмадов змахнув з вусів крихти тютюну. Підвівся й пригладив штани на стегнах. Коли він натиснув на клямку, почувся голосний ляскіт. Майор різко обернувся. Беннерт дурнувато всміхався. У руках тримав скручену руркою газету «Нойєсте Дойчланд». Дві мертві мухи лежали розчавлені на цераті.

Дрезден, того ж таки 17 липня 1950 року.

Північ

Завдяки своїй уяві пацієнт Герберт Анвальдт витримав у «домі тортур», як він називав дрезденську психіатричну клініку на Марієн-алеє, уже п’ять років. Завдяки уяві дійсність зазнавала дивовижних перетворень: саме їй він завдячував тим, що стусани й штурхани санітарів оберталися на лагідні пестощі, сморід фекалій ставав запахом весняного саду, крики хворих — бароковими кантатами, а обдерті стіни вкривалися фресками Джотто. Фантазія корилася йому: за роки тренувань він зумів видресирувати її до такого рівня, що, наприклад, цілковито подолав у собі те, що не дозволило б йому витримати ув’язнення, а саме — жагу до жіночого тіла. Йому не довелося, немов старозавітному мудрецеві, «притлумлювати вогонь у лоні своїм». Вогонь той давно згас.