Читать онлайн «Історія з собаками»

Розділ перший.

КОРОТКИЙ ВЕЧІР І ДОВГА НІЧ

Якось мене запитали:

— А яка в Авакума вдача?

Хоч я і знаю Авакума вже п'ятнадцять років, проте довго думав перш ніж відповісти. Нарешті відбувся жартом:

— Коли не рахувати робочого дня, відтак часу до півночі і якоїсь часинки після півночі, коли він спить, то весь інший час це цікава й весела людина.

Але я був несправедливий.

Познайомився я з Авакумом у Момчилові п'ятнадцять років тому. Був тоді з нього добрий товариш, дотепник і жартівник. Можна було просидіти з ним кілька годин підряд, не помічаючи, як минає час. Хмурнів він лише інколи ввечері, коли залишався сам.

З роками все почало змінюватися. На скронях більшало сивини, в кутиках вуст усе виразніше окреслювалися дві гіркі зморшки, години веселого настрою коротшали, швидко відлітали, а похмурого — розтягувалися, розвіювалися все повільніше. А надто коли не мав термінової роботи. Часом і північ заставала його в товаристві лише люльки й недопитої чарки коньяку. Забував навіть дров у камін підкидати. Але та зміна сталася не раптово. Вона заходила помалу, мов довга осінь, розтягнена на багато літ.

Події, про які я розповім, сталися за два з половиною роки до його останньої справи — афери з викраденим вірусом. Авакум мав сорок два роки і виглядав на свої літа, але внутрішньо скоріше нагадував застиглих у роздумах біблійних старців Рембрандта, що, маючи змогу зазирнути в найпотаємніші закутки людських душ, де народжуються найганебніші помисли, знають багато чого негідного про своїх ближніх. Ще в свої світлі роки до відомого вислову «Людина — це звучить гордо!» він додав: «…але від людини можна чекати чого завгодно!» Він бачив на власні очі, пережив усім серцем і відчув на власній шкурі багато жахіть, що належать до того поняття «чого завгодно», ті жахіття йому доводилося вивчати так само ретельно, як біологи вивчають, наприклад, нутрощі смердючої комахи. Об'єктом його досліджень стали герої страшних і темних афер, чиїми звичайними підручними засобами були розпуста, ціаністий калій і куля. Після п'ятнадцяти років роботи слідчим Авакум багато чого дізнався про злу людську волю, тим-то й уподібнився до білобородих біблійних старців Рембрандта, що вже зазирнули в прірву й побачили дно людського життя. Та водночас він сильно різнився від них: старі розмірковували про життя в застиглих позах, а він хвилювався, він вистраждав свої знання, і щоразу розкрита ним правда про злу людську волю пекла йому серце розжареним залізом. Він не був мізантроп, непохитно вірив у кінцеву перемогу добра, але часом не витримував жахіть, у яких мусив варитися, і тоді в нього виривалися тяжкі нарікання на людський рід. Та нарікав він не через озлобленість і не через те, що мав лихе, мстиве серце, а просто з туги.

В той же час, про який ідеться, в його душу закралося ще одне невеселе почуття — передвісник близької осені, його колишній учитель і керівник полковник Манов пішов па пенсію, на службу прийшли нові люди, з якими його зв'язувала лише службова дисципліна, а в слідчій практиці почали використовувати електроніку. Ще ніхто не знав, якою мірою і в яких випадках електронно-обчислювальні машини замінять логічний аналіз і дедуктивне мислення, та було зрозуміло, що в слідчій роботі настає нова, технічна ера. На думку, що через якийсь час електронно-обчислювальні машини зможуть (можливо!) за ЛІЧЕНІ секунди складати й розв'язувати логічні рівняння, які йому коштували величезних зусиль і розв'язання яких давало найвищу радість, він невесело втішав себе, що незабаром піде на пенсію (лишалося ще два роки) і що в археології, його головному фахові, машини, хвалити бога, ще довго не відіграватимуть надто великої ролі.