Читать онлайн «Герої (не) війни. Про мертвих, живих і ненароджених»

Було –25 °С, але сонячно. Сніг іскрився — аж боляче дивитися. Золотисто-біла безкрая рівнина і таке саме небо — без помежів’я між ними. Нарешті приземлення: ліворуч від дороги з’явилися пофарбовані в синє і жовте лінії електропередачі, а праворуч — хрести. Краснопільський цвинтар під Дніпропетровськом. На його околиці — могили військових.

Я сподівався, що когось тут побачу — родичів, друзів, побратимів. Не було нікого. Тільки чорна ворона сиділа на одному з пам’ятників і спокійно спостерігала за нами. У снігу не було навіть натяку на стежку. Ми важко йшли по крижаній кірці, іноді провалюючись мало не по коліна.

Усього кілька пам’ятників, де-не-де фотокартки, переважно однаковісінькі казенні хрести з написом «Тимчасово не встановлений захисник України. Реєстр №…». І дати смерті. Майже в усіх — 29 серпня 2014-го. Іловайськ.

Я намагався фотографувати таблички з іменами, щоб потім щось дізнатися принаймні про ідентифікованих. Зробив лише кілька фото, потім пальці замерзли так, що телефон випадав із рук.

— У мене однокласник на війні загинув, — раптом сказала Надійка, моя місцева провідниця.  — Ми в школі практично не спілкувалися. Уже останнім часом знайшли якісь спільні теми. А потім дізналася, що він загинув. На похорон не змогла піти. Нам пізно сказали, того дня я була дружкою на весіллі…

Весілля важливіше за похорон. Життя перемагає смерть.

Уже два роки в країні війна, і до неї звикли. Більше того — її перестали помічати. Несвідомо. Свідомо. Щоденні звістки про поранених і загиблих не вражають. У п’ятницю ввечері в пабах неможливо знайти вільний столик, концерти і виставки, політики ведуть боротьбу за владу і ресурси.

— Неможливо постійно носити тавро печалі на обличчі, — сказала одна волонтерка.

— У попередню війну, ту, що зараз називають Другою світовою, усе ж було так само, — каже інший.  — Затуляли вікна фіранкою — і були танці. Це ж природа, проти неї не попреш. Продовження роду. Під час війни неймовірно хочеться їба…ся.

За кілька годин після Краснопілля ми з Надійкою зайшли в гості погрітися до дніпропетровського музиканта. У нього теж загинув однокласник. Саме під Іловайськом. Похований на Краснопільському кладовищі.

— Ми там кліп зняли, — хвалиться знайомий.  — Прибігла адміністрація, хотіли нас вигнати — мовляв, дозвіл потрібен, але на святу справу він не потрібен.

Він вмикає кліп. Мені не подобається. Танці на кістках. Такого нині багато. Сподіваюся, ця книжка — не танці на кістках.

У перші місяці війни всі хлопці у формі були героями. Героїзували навіть відвертих покидьків. Сьогодні вчорашні захисники викликають страх і дискомфорт. Мертві менш страшні, ніж живі.