Читать онлайн «Репетитор»

Анна Хома

Репетитор

Уривок, якого могло не бути

Він був лікарем і розумів, що з такими ранами не живуть.

Він був лікарем і не розумів, чому він з такими ранами ще живе.

Один ніж стирчав просто у центрі його грудей — лезом до підборіддя. Можна було добре роздивитися білу пластмасову колодочку і ту частину леза, що не ввійшла у нього. Сантиметрів зо три. Воно, лезо, радісно виблискувало в світлі бра і дивно так обривалося на вході в тіло.

У його тіло.

Другого ножа було втоплено в живіт по самісіньку рукоять, строго посередині. Ще з більшою люттю.

Щоб напевно. Як не один, то другий, а обов’язково має вбити.

Він був лікарем і добре пам’ятав, що за грудниною міститься серце, отже, кінчик ножа мусив прошити перикард і застрягти десь у ділянці лівого шлуночка.

Пам’ятав, та не вірив собі. Бо то було його серце.

Ніж у черевній порожнині чогось надто безнадійного не обіцяв: мабуть, понівечив кілька кишок і, найвірогідніше, нічого життєво важливого не зачепив. Але знати напевне він не міг. І вже не дізнається. Він навіть до перитоніту не доживе.

Морок блукав кімнатою, конав у світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок брав початок десь у ньому.

Він був лікарем і розумів, що будь-який рух, будь-який натяк на нього прискорить агонію. Навіть крику не міг собі дозволити.

Та свідомість бунтувала, благала вирвати з тіла смертоносні жала, скрутитися клубком, припинити існування раз і назавжди.

Він був лікарем і вмів завдавати фізичного болю, але зараз вперше за ціле життя сам його зазнав. Зазнав справжнього болю.

Але ЗА ЩО?

Він розплющив очі тієї самої миті, коли вбивця підняв затиснуті в руках ножі. Їхні очі зустрілися.

Прийде час і на вбивцю.

Лише до нього той час чомусь ніяк не квапився, конаючи в світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках.

Час смерти.

Місяць перший

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. Перевалило за полудень — і куці тіні чіплялися до речей, наче реп’яхи до відомого всім кожуха.

Андрій йшов собі безбач, знічев’я рахуючи каналізаційні люки. За дві години нарахував їх аж двадцять дев’ять.

А що він іще мав рахувати? В кишені сиротіла зім’ята гривня. Андрій з жалем провів поглядом чергову маршрутку.

Не те, щоб не любив ходити пішки, він не любив, коли йому не залишали вибору.

Хотілося випасти з потяга. А ліпше — з літака, або ще ліпше — з орбітальної станції «Мир», щоб жодна добра душа не змогла потім відкачати.

Спекотливий липень немов підсмажував його і без того пекучі як пісок невеселі розмисли. Земля перетворилася на велетенську пательню. Майже вчувалося, як шкварчать під рекламними парасольками вітаміни в обнімку з нітратами, як спливає жиром під целофановими скафандриками морозиво. Небо вигоріло до кольору запраного простирадла.