Читать онлайн «Справжній Мазепа»
Автор Петр Кралюк
Петро Кралюк
Справжній Мазепа
Опасно шутить писателю со словом.
Старенький мікроавтобус, що колись їздив гарними європейськими магістралями, тепер, підстрибуючи на вибоїнах, котиться битим українським шляхом. До дороги тісненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно і нощно гуркоче, вищить і мчить удалину…
Чергова сільська зупинка. Їх на цьому маршруті багато. Пасажири замовкають. До салону входить жінка. На ній – старий, але чистенький одяг. Схоже, зі секонд-генду. Вона, певно, лічить кожну копійку. З-під її хустки вибивається пасмо сивого волосся. А ще – у неї великі темні очі. Наче у Діви Марії на старовинній іконі…
За руку жінка веде миршавого хлопця десь років двадцяти. Шкіра зморшкувата, вузенькі плечі, руки… І порожній відсутній погляд.
Хлопець зодягнутий у щось темне. Як і жінка.
– Мамо… – тихо скиглить він.
Хтось поступається йому місцем. Він опиняється навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…
«Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»
– Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…
– Синку, я ж поруч.
– Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.
Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…
– Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.
Вона киває головою: «Добрий…»
– Таки їдеш?
– Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.
Знайома не розпитує. Мовчить.
Хлопець лякливо тулиться до матері.
Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…– Мамо…
– Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…
Вона ще міцніше пригортає сина до себе.
Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…
З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.
Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.
Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.
Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…
На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.
– Мамочко… – вдячно бринить його голос.
І ніби десь губиться…
Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…
Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…
Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…
Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…
На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…
