Читать онлайн «Оддавали Катрю»
Автор Григор Тютюнник
Григір Тютюнник
ОДДАВАЛИ КАТРЮ
Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на
бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом
засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана
Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й
оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із
півроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то
132
офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не
сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.
Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила
вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а
Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати ж
колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює
майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що
весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут
їй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює на
шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:
—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.
Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним нежити.
Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, що
батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи
зволікати з весіллям не слід...
Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з горою
подушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому
килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле
озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те
обсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.
У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не
сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх
трьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошки
наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.
Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що
фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково
—рівно.
Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно
усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на
лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:
— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не
дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу.
Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав
кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:
— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.
Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на
теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго
мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:
— Видно ж і штука!
— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.
Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собі
на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові
—на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла
133
оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того
